за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.
– Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.
Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.
– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.
– Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.
– Колись у цій лікарні працював психіатром.
Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.
– Йдемо туди, – наказав Цахер.
– Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.
– Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.
– А куди ж?
– До Станіслава. Все поясню потім…
Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.
– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.
Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м’якому сидінні. Юнак приніс валізи.
– Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укінці вагону.
– Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.
– Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…
Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.
– Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.
– В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?
– Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.
Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.
Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.
– Scheiße, scheiße, scheiße…[3] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.
Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:
– Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі?
