style="font-size:15px;"> Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.
Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.
– А ось і останній! – почувся далі піднесений голос.
Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.
– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав він тим самим радісним голосом.
– Ми знайомі? – здивувався лікар.
– Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.
– Радий знайомству, – спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?
– Так, пане докторе, ви тепер в історії, – Заклетський вказав на свій фотоапарат, – гарної ночі, призволяйтесь.
Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.
– Пані дозволить сісти навпроти? – гречно запитав він.
Однак та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:
– Чи не бажає пані запалити?
– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. – Знову цілу ніч тягався з курвами?
Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.
– Вдалося трохи відпочити, пане докторе? – приязно посміхаючись, запитав він.
Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.
– Вдалося…
