усього лиш мій кабінет, а не лігво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.
– Річ не в тому, – відповіла Емма, все ще тримаючись біля дверей, – порядній жінці не личить залишатися наодинці з чоловіком, з яким вона ледве знайома.
– Ви щойно зробили мене щасливим, – радісно промовив наглядач, – мені вже за п’ятдесят, я, либонь, удвічі за вас старший і всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мій! Яке щастя!
– Припиніть, – засміялася Емма, – звісно, можете…
Жінка мала на увазі, що трапляється й не таке, але, натомість, мимоволі підтвердила його слова.
– То ви поясните, навіщо мене сюди затягли? – поспіхом запитала вона.
– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маєте годинника?
– Так, – відповіла Емма, дістаючи з кишені елегантний жіночий дзигар, – зараз рівно десята.
– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам ніхто не завадить.
З цими словами Пройман дістав з полиці декілька книг і обережно поклав їх на софу. Потім зняв з шиї срібний ланцюжок, на якому висів ключ. Просунувши руку з ключем у простір, де нещодавно стояли книги, він знайшов там замкову шпарину і відімкнув невидимі дверцята.
За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.
– Правда як в казці? – запитав він.
Емма кивнула.
– Так от, моя люба, перша таємниця цієї коштовності в тому, що в тій залі, – він вказав на зачинені двері, – насправді копія імператорського діаманту, а оригінал я тримаю зараз в руках…
Сказавши це, Пройман відкрив перед нею скриньку.
– Ну як? Ви не розчаровані? – запитав чоловік, вдосталь намилувавшись її здивуванням.
– Ні, зовсім, – посміхнулась жінка, – я навпаки заінтригована ще більше, оскільки таємниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тільки перша.
– Саме так, – підтвердив наглядач, – але перш ніж я відкрию другу, візьміть діамант в руки, щоб ви могли відчути цю красу на дотик.
– Сміливіше, – підбадьорив її Пройман, помітивши, що Емма вагається.
Жінка простягнула руку і обережно взяла прикрасу. Здавалось, ніколи ще вона не відчувала такого захвату, як зараз. Піднісши діамант до світла, Емма розглядала кожну грань і кожен візерунок на його вишуканій короні. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.
Раптом, опам’ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усміхався, спостерігаючи за нею.
– Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? – несподівано запитав Пройман.
– Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, – зніяковіла Емма.
– Річ не в тому, моя люба. Мені справді потрібно знати скільки, на вашу думку, минуло часу.
– Думаю, не менше п’яти хвилин, – відповіла вона.
– Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?
Емму дещо здивувала ця його несподівана педантичність, але жінка вирішила не
