дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.
Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.
– Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, – каже на моє прохання сотник. – Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.
– Я не претендую на автомат…
Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».
Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.
Один із охоронців із «калашем» – спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анархістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.
Я ночую в КМДА після дня, коли вбили Олександра Музичка й затримали кількох активістів «Правого сектора» в Полтаві. По всьому Майдану вже висять портрети Сашка Білого з чорною стрічкою, але я не чув, щоб із нього особливо робили героя.
– Если «Правый сектор» с ментами стреляться начнет, вообще весело будет, – каже Донцов. – Мы покамест храним нейтралитет. Но если это будет невозможно, нам, конечно, интереснее в ментов стрелять, чем в «Правый сектор».
Брат «Че Гевари»
Біля КМДА кучкується група людей. Сваряться між собою. Часом на підвищених тонах. Є п’яні, але менше, ніж у якомусь гуртожитку чи в мене на районі ввечері. Проблема лише в тому, що в одного з п’яних – «калаш». Згадую історії, як сьомий поверх бився з восьмим: посварилися за те, «хто більше зробив для революції».
Багато бахвальства. Повний охоронець розповідає писклявим голосом бородатому двометровому чуваку:
– Ти Че Гевару знаєш вєдь? Такой з бородой.
– Е-е-е. А! Ну да!
– Знаєш, хто ето? Мій рідний брат! Це он мене сюда визвал.
(У кінці травня, під час повторного дослідження Майдана, автор і справді зустріне того брата, чоловіка на прізвисько Че Гевара – в береті, з бородою й деякою портретною схожістю.)
Чекаючи на зачистку
О першій тридцять – тупіт ніг. Натовп хлопців із палицями. На ходу застібають бронежилети. Між них – двоє з «калашами». Ломляться в бік барикади біля ЦУМу. Через десять хвилин повертаються.
– Знову здалося? – питає писклявий брат Че Гевари. – І так кажду ночь. Я щас скажу, шо дальше буде. З боку Майдану прибіжать нам помагати.
Він сміється.
Невдовзі з боку Майдану і справді підбігає
