і трохи п’яний чоловік – збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.
– Вам что, переночевать негде? – запитала жінка, коли я засидівся.
– Человеку просто интересно, – каже жінці її хлопець, і до мене: – Вы извините ее.
– Да, я из Донецкой, – розповідає жінка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.
Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.
– Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!
– Ты что? – шиплять на неї чоловіки. – Не подставляй нас!
– А чего они?
Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.
– Вы извините меня.
Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.
Засланий козачок
Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:
– Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.
Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет – знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.
Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.
Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді – будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програміст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету – вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.
Кожній сім’ї потрібен робот
Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:
– Діду, вибачте, але не *біть мізки.
– Я не один такий! Дайте сигарету.
Сигарети – нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.
Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.
– Смотрите на него, – показує вдалину. – Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?
Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.
Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.
– Теж вірш будете розказувати?
– Ха… А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты…
Після
