усім світом, вигадує проти тебе гидкі анекдоти… Думаю, Артуре, чи не піти мені на допомогу тобі в другому турі. Віддам свої відсотки. От і готовісінька перемога. Бери на здоров’я! Головне, щоб не всілася нам на плечі Янка. Запроторить і твоїх, і моїх. Вона ж – навіжена. Її, змію, тільки в мішок і – в річку. Лише ніхто не одважиться. Всі бояться. Крім мене! Та ще хіба ти, друже. Давай завтра зустрінемось у тебе чи в мене – байдуже.
Мабуть, Артур вже плаває по очі, бо мовчить, тільки плямкає губами і час від часу перешіптується з кимсь, хто стоїть поруч. Павло теж захмелів і похитувався, але у випитому ним коньяку плавали відчай, несправедливість поразки, незрілість народу, бездарність його команди, продажність президентської вертикалі.
Важко, над силу, але під час розмови з Артуром він повільно гамував відчуття трагізму ситуації, відчуття болю та образи на те, що сталося цієї ночі.
«Все! Через два тижні – можеш витатуювати собі на грудях: «“Екс”».
Артур нарешті подав голос:
– Хорашо. Мої зв’яжуться з твоїми… Очінь[9] даже харашо, Паша… Я твоїх не трону, обіцяю, не трону![10] Ти похазяйнував п’ятирічку, тепер моя очерєдь.[11] З указом ти… ти сильно… – Артурові закрив рота чийсь масний поцілунок, від якого він не міг відкараскатися, сопів, став задихатися і кашляти.
– Артуре! Древнього філософа якось запитали на вулиці: «Чому на вашому обличчі ніколи не видно печалі і смутку?» Філософ одну мить подумав і відповів: «У мене немає того, при втраті чого я б міг сумувати. Не-ма-є!»
– Та перестань бузить[12] про філософію. Давай валить Кобру.
– Янаконду.
– Яка разніца: Зубра! Швабра! Гідра! Видра… Трудись у другому турі, Павлушка. Жить же нада…[13]
«З Антосем я закінчувала училище аж три навчальні терміни. Не шкодую. Аби так було кожній, як мені. Що він творив з мене! Чого навчив за дев’ять років! Як лиш закортить – я до Тульчина, «на консультацію».
Щоліта ми їздили на Азов, у Кирилівку, щозими – у Карпати, до Славська. Я була щасливою з ним, старшим від мене на двадцять один рік. Бо з ким я могла бути такою в Городищах? З Кабасею? З жонатими, передчасно постарілими, ровесниками, пропахлими солярою, солідолом і гноєм? У кирзових чоботях і куфайках. Із самогонним перегаром і часниковим духом, що вився за ними шлейфом?… Звичайно, Антось був даром Божим. І був би досі, бо віддавала йому сповна все те, чого він навчив мене.
Три дні ми викупувалися в Божій ріці, під Брацлавом, ловили раків, рибалили, смажили шашлики і, знеможені, спали в наметі. Щаслива я поїхала до Городищ. Це було моє останнє щастя. Наступного дня, увімкнувши телевізор – знепритомніла! Антося взяли в момент отримання хабара! Від батька абітурієнтки! Все це знімалося на тасьму. Пастка готувалася загодя. Молоді міліціонерчики одягали на нього наручники, я бачила, як мій Антось чорніє, меншає і шукає мене очима, щоб
дуже.
не переслідуватиму.
черга.
теревенити дурниці.
треба.
