тобі – не лізь в мої справи.
– Як ти смієш?! Ти забув, стариганю, де твоє місце?!
– Я пам’ятаю, – твердо відповів Мертан, і з цими словами став у повний зріст та подивився на Варгу своїм кам’яним поглядом. Всі, кому коли-небудь доводилося вивести полковника з себе, знали і боялися цього погляду. Варга не злякався, але тепер він дивився з низу вгору, старий був вище зростом, а обставини не дозволяли зараз же з’ясувати стосунки.
У цю мить з підземелля вийшов Лорен. Малий першим впорався з завданням і застав вчителя та гвардійського сержанта в німому протистоянні. Проте це була лиш мить. Мертан повернувся до Лорена:
– Ну, як там справи?
– Все зроблено, вчителю. Ось. – Лорен простягнув вчителеві камінці.
– Молодець. Будемо чекати решту. – Мертан присів тут-таки, розкурюючи майже загаслу люльку, але Варга з вояком стояли і не відходили, аж поки не прибігли всі. А зібралися не так вже й скоро, як очікувалося. Другим з лабіринту вийшов Сандас, третій Дейра. Решту довелося шукати. Вони весь час блукали по колу, в повній темряві, бо смолоскипи вигоріли і загасли.
Сержант так і не побачив того, чого очікував. Сандас здогадався, що його впізнають за брудом, та добряче обтрусився і діяв вдвічі швидше, щоби оббігти всі пункти призначення і вискочити ну принаймні не останнім. А в принципі, майже всі хлопці вийшли з лабіринту забруднені. Захар взагалі був вкритий кіптявою так, ніби сам тлів.
Після розгону, який за звичай дає полковник, настала пора роздавати почесті:
– Ну, а тепер ледацюги, – Захар і Голба шморгнули носом, – оголошую! Супроводжувати почет короля будуть Лорен і Сандас. Для цього після навчальної битви на мечах, вони прийдуть до мене, я розкажу їхні обов’язки. Всі решта ледацюг будуть тренуватися тут з подвійними зусиллями та навантаженнями.
Якісь ще слова тут були зайві. Полковник всіх розпустив, одягти для уроку боротьби спеціальні грузила на руки та важкі учбові обладунки.
Видалася вільна хвилинка, щоб ковтнути водички. Хлопці підбігли до колодязю, і Сандас пошепки сказав Дейрі:
– Треба поговорити. – Дейра кивнув, але зараз вони понапивалися води, злили один одному на потилиці і побігли до зброярні. Тільки Захар бухнувся на возі в сіно, трохи відлежатися.
– Гей, Захаре, побігли мерщій, бо й тут запізнимося, – канючив Голба.
– Поки я не відлежуся, нікуди не піду. Це проклятуще підземелля мене виснажило. Ти весь час вів мене не туди.
– Я? Та ти ж….
– Що я?! – запитав рудоволосий піднявши голову і іспитуючи поглянув на товариша, чи наважиться той щось сказати.
– Нічого, – буркнув Голба і побіг попереду всіх. Знав, що діла з Захаром, сьогодні не буде. Скільки його шмагатимуть, стільки він і буде думати, що полковник дурень.
У Захара і справді був славетний, багатий родовід. Батько його заробив особисту відзнаку, яка зображувалася на гербі самого короля, серед решти відзнак
