коротко розказати. – Я чув, як король сварився з ним.
– Той що? Король всім вказує, що робити і багатьом це не подобається.
– Там все серйозно. Варга погрожував королю.
– Та ти що! Трясця твоїй бабці. Треба це зупинити.
– І я так думаю. Та кому тут скажеш? Я не роздивився того вояка в лабіринті, але ти бачив того вояку, що стояв біля Варги?
– Трясця, я не звернув уваги.
– Думаю, це той самий і він носить відзнаку охорони самого короля. Значить, треба сказати комусь близькому або самому королю.
– Та нас зроду не допустять. – Дейра вдяг панцир та повернувся до Сандаса спиною щоб той позатягував ремені.
– До нього самого, так, а от Таніта?
– Ця дурна дівка подумає, що ми глузуємо з неї.
– Треба постаратися, – затягши ремені другові, Сандас повернувся і підставив свою спину. – Не завжди ж вона «курка», часом вона ще й принцеса, улюблениця тата.
– Хтось знає, що ти знаєш?
– Крім тебе ні, але Варга і той вояк знають, що їх підслуховували. Ти думаєш, чого сержант стояв біля Мертана, коли ми виходили з лабіринту? Вони нас роздивлялися.
– Добре. Ввечері поговоримо і вирішимо, – хлопці побігли до строю. Під час уроку намагалися не думати про замах. Сандас став у парі з Дейрою та попрохав його не дуже махати мечем, адже страшенно боліло плече.
Розповідаючи другові про цю подію, Сандас мав малу надію, що Дейра через свого батька скаже королю. Але той одразу цього не запропонував і був в незрозумілому захваті. Його захоплювала грандіозність таємниці.
Ввечері, коли вже стомлені Сандас і Дейра зустрілися в казармах, говорити серед всіх не стали. Дочекалися, поки всі поснуть, і нишком пішли в своє заповітне місце під дубами на березі річки.
Там було тихо і затишно, а за старими валунами їх не було видно нікому. То було їхнє насиджене місце, казати про яке нікому не можна – так вони поклялися. Там був ліхтар, мотузяна драбина, казанок, кілька змайстрованих пасток, які вони ставили на кроликів та дику птицю. Було все для рибальства і кілька дрібниць, так звані трофеї: шкіряні піхви для кинджала, дуже коштовні (правда самого кинджалу не було), був ще шматок відбитого меча, який вони тримали в цих піхвах (ще й досі гострого, мов бритва).
Історія цих знахідок розповідалася тепер, як захоплива пригода, хоча насправді все було банально. Після весняного лицарсько турніру, завжди залишався якийсь мотлох. От і піхви хтось загубив, але розповідь приправлена байкою, що їх загубив сам Літіріон, переможець весняного турніру, а шмат металу частина його знаменитого клинка. Ці історії переносили друзів у далеке майбутнє і допомагали Сандасу звикати до себе, як до людини.
Стрибнули за валуни, хлопці запалили ліхтар, а Дейра дістав з-за пазухи шматок білого хліба, котрий йому давав батьківський закупник харчів. Кожен раз, як він був на міському базарі, він навідувався до академії, та передавав гостинця від мами. Ще було кілька груш та яблук. Друг переломив хліб та простяг другові
