о – синє.
– Зараз від нього відрізана вдача, хто знає, може, тільки й треба, що витравити його власне чорне зерно. На це й дана мені сила.
– Ми підемо з тобою.
– Ні! Ви стійте на виході зі сну, і як покличу, витягніть мене, щоб не залишитися мені в міжпросторовому колі.
Рабиня, дуже вродлива дівчина з племені Чоктау, з роду шамана, вже не могла сидіти. Вона впала біля колони − різбленої опори з плетива кісток, що обрамляли залу кола.
Рабиня пам’ятала, яке жахіття винесло її непритомну з тіпі[1] й підняло високо в нічне небо. Страшна тінь тягла її крізь темряву й урешті кинула до ніг господаря. Коли той уперше напився її крові під звуки чорних наговорів Зорбів, його страшна рана зажила і виросла нова рука.
Викрали її тому, що вона з роду шамана й успадкувала від предків кров, яка несе в собі зцілення для духів. Їй це докладно пояснили служки чорного чаклуна, які раз по раз зціджували кров та життя. Кілька разів вона намагалася втекти і врешті зрозуміла, що це марно. Куди б не бігла, як би не намагалася, та всі шляхи все одно ведуть сюди – в Залу Кола.
Ще снилося дівчині, як одноплемінники на чолі з батьком уриваються сюди й рятують її. Снилося пір’я сонячного головного убору коханого Кроу. Осяяний перемогами, він убивав Цероха й забирав її з цього пекла.
Тим часом господар відпочивав у трансі темного вогню, який виходив із мішечка чорних зерен. У тлі сну знесиленої дівчини зажевріло маленьке полум’я, розгорілося, й зі світла вийшла Оксана. Доки ніхто нічого не зрозумів, вона вилила з фляги свій водяний меч і устромила лезо демонові в груди.
Паща Цероха розкрилася, грім і крик вирвалися з горла. Оксана зібрала всі свої сили й спрямувала білий сніп сяйва в очі потворі. Церох верещав, бився в корчах від болю. Миттю їх обступили Зорби й стали шепотіти чорні молитви. Сила повернулася до демона, він ухопився рукою за лезо та витяг із грудей.
На крик з’явилися димарі й накинулися на Оксану. Дівчина мусила відбиватися, й сяйво добра припинило вливатися в демона. Як справжній майстер меча, Сонус Атрокс Мор билася й разила димарів. Водяний меч, ніби найтонший кришталь, виблискував на тлі чорного полум’я, проштрикав обладунки та вливався, убиваючи воїнів темряви. Безстрашна чарівниця злітала у повітря, відскакувала від стін, і сивий дим ніде не міг сховатися.
У залу кола падали мертві тіла, пір’я з совиною кров’ю. Але на місце вбитих ставали інші, один за одним кидалися в битву заважаючи наблизитися до Цероха. Зорби оточили чорні зерна, й їхня отрута піднялася в повітря головою гадюки, яка намагалася вжалити Оксану. Дівчина промовила заклинання, й змія набула тілесної подоби. Цієї миті Оксана вхопила зміюку, залила їй у пащу свій меч.
– Скуштуй леза, потворо!
Змія впала й розчинилася.
– Та вбийте ж її! – кричав Церох. Рештки зграйки димарів згуртувалися й заходили з двох боків.
– Зерна мої! Дайте мені сили!
Хранителі снів щосили намагалися втримати рабиню в снах. Дарували їй райдужні надії, й коли почули заклик Оксани, Доротей влетів у тло сну. Вихором непереможного справдження мрії він закрутився навколо Сонус Атрокс Мор, оточив золотим колом, у яке не могли проникнути димарі. Оксана схопила серп хранителя сну і в колі сяйва накинулася на Цероха. В цю ж мить між нею й демоном стало проростати темне колосся. Оксана зрізала його, але серп став отруєним.
Церох ударив дівчину чорною блискавицею й поранив у плече. Вона зрозуміла: якщо хоч крапля її крові впаде в цьому місці, демон скористається цим і сила добра загине. Оксана подала знак Доротею, й вони вилетіли з тла сну. Ще одне заклинання – і хранителі втягли зі сну рабиню й закрили прохід.
Хранителі понесли Оксану й індіанку на край володінь, на них уже чекав Дамон.
– Що з тобою, моя панно? – підхопив він Оксану на руки.
– Я трішки поранилася, – вона повернулася до сяйва своїх помічників, – Согно, Доротею й усі хранителі, я вдячна вам за допомогу. Бережіть себе. Настали важкі часи. Церох може напасти на ваше царство. Якщо так станеться, прикличте мене, а поки що ось вам екстракт інсомнії. Змастіть серпи, й ви вразите будь – якого ворога.
– Бувай, моя панно. Бережи себе. Ми завжди з тобою, – Согно вказав на очі. Легенький виляск – і сяйво хранителів щезло. Дівчина—індіанка прокинулася.
– Де я? Хто ви? – вона побачила, що знаходиться серед квітучого поля і свіжий вітер розвіває волосся, зовсім як удома. Перед нею стояв чоловік у плащі з мечем за спиною та поранена дівчина в дивному чоловічому одязі.
– Ти в безпеці. Скажи назву твого племені, й ми віднесемо тебе додому.
– Чоктау.
Дивне поле щезло, світ закрутився, й за мить вони втрьох
Житло індіанців.
