колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.
– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.
– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!
– Анжело, так країна ж гине!
– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!
Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».
– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!
До горла підкочував відчай.
У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!
Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»
Проте, по порядку.
Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.
Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»
Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.
– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.
– А
