найбільше хотілося б повернутися і піти звідси геть, але це, звичайно, чистісінький обман: «Червоний млин» – єдиний нічний клуб у місті, всі інші – це кафе, ресторани й пивниці. Тому сюди й ходять усі, кому дозволяє кишеня.
– Шампанського! – гримить Ризенфельд диктаторським голосом.
Мене охоплює жах; Ґеорґ теж стурбований.
– Пане Ризенфельд, – кажу я. – Тут шампанське дуже погане.
В цю мить я відчуваю, що знизу хтось на мене дивиться. Я здивовано оглядаюсь. Це акробатка: вона так вигнулась назад, що просунула голову між ноги. Зараз вона нагадує карлика з величезним горбом.
– Шампанське ставлю я; – заявляє Ризенфельд, підкликавши кельнера.
– Браво! – гукає обличчя з підлоги.
Ґеорґ моргає мені. Він грає роль джентльмена, я ж маю виступати в скрутних ситуаціях. Так між нами домовлено.
Тому він каже:
– Якщо ви хочете шампанського, Ризенфельд, ми вас почастуємо. Адже сьогодні ви наш гість.
– Про це не може бути й мови! Замовляю я, і годі!
Ризенфельд сьогодні справжнісінький Дон-Жуан вищого класу. Він задоволено дивиться на золоту головку пляшки, обкладену льодом.
Багато жінок відразу зацікавлюються нами. Я теж не від того, щоб випити. Шампанське доведе Ерні, що вона надто рано викинула мене за борт. Я з задоволенням п’ю за здоров’я Ризенфельда, він урочисто відповідає мені тим же.
З’являється Віллі. Цього й слід було чекати: він тут постійний гість. Ауфштайн із своєю компанією залишає зал, і Віллі займає сусідній столик. Він одразу ж встає і запрошує до себе Рене де ля Тур. Та підходить з вродливою дівчиною в чорній вечірній сукні. Я впізнаю в ній акробатку. Віллі знайомить нас. Акробатку звати Герда Шнайдер. Вона, ніби оцінюючи, кидає погляд на шампанське і на нас трьох. Ми слідкуємо, чи не зацікавиться нею Ризенфельд: тоді б ми звільнилися від нього на вечір. Однак він зачарований Лізою.
– Як ви вважаєте, можна запросити її на танець? – питає він Ґеорґа.
– Я б вам не радив цього, – дипломатично відповідає Ґеорґ. – Але згодом ми, можливо, десь ще познайомимося з нею.
Він з докором дивиться на мене. Якби я в конторі не сказав, що ми не знаємо, хто така Ліза, все б було в порядку. Але хто міг подумати, що Ризенфельд кинеться в романтику? Тепер уже пізно щось пояснювати йому. Романтики не мають почуття гумору.
– Ви танцюєте? – питає мене акробатка.
– Погано. Я не відчуваю ритму.
– Я теж. Спробуймо разом.
Ми втискуємось у натовп на танцювальний майданчик, і нас повільно затягує вперед.
– Троє чоловіків без жінок у нічному клубі, – каже Герда. – Чому так?
– А чом би й ні? Мій друг Ґеорґ запевняє, що той, хто веде з собою до клубу жінку, запрошує її наставити йому роги.
– Котрий із них ваш друг? Отой носатий?
– Ні, лисий. Він прихильник гаремної системи. Каже, що жінок не слід показувати.
– Звичайно…
