очікую далі. Потім повертаюсь до ряду маленьких бельгійських надгробків.
– Ось тут дуже гарні пам’ятники, – кажу нарешті.
– Гарні, тільки…
Жінка знову замовкає і дивиться на мене майже з благанням.
– Я не знаю, чи взагалі дозволять… – видушує вона з себе.
– Що? Поставити пам’ятник? Хто може не дозволити цього?
– Могила не на церковному кладовищі…
Я вражено дивлюся на неї.
– Пастор не хоче, щоб мого чоловіка було поховано на церковному кладовищі, – одвернувшись, швидко і тихо каже вона.
– Чому не хоче? – здивовано питаю я.
– Він… тому, що він наклав на себе руки, – скрикує жінка. – Заподіяв собі смерть. Не міг більше витримати.
Вона дивиться на мене витріщеними очима, ще перелякана тим, що сказала.
– Вони вважають, що через це його не можна ховати на церковному кладовищі? – питаю я.
– Так. На католицькому, в освяченій землі, не можна.
– Але ж це безглуздя! – сердито кажу я. – Його треба поховати в двічі освяченій землі. Ніхто не накладає на себе рук без причини. Ви цілком певні, що так вирішено?
– Еге ж. Пастор так сказав.
– Пастори кажуть багато чого, це їхня робота. Де ж тоді його ховати?
– За огорожею кладовища. Не на освяченій землі. Або на міському цвинтарі. Але ж цього не можна. Там таке безладдя!
– Міський цвинтар набагато кращий за католицький, – кажу я. – І там теж поховані католики.
Вона хитає головою:
– Так не годиться. Він був побожний. Його треба… – Її очі раптом наповнюються слізьми. – Йому, певно, навіть на думку не спадало, що його не дадуть поховати на освяченій землі.
– Він, мабуть, взагалі про це не думав. А ви не сумуйте через свого пастора. Я знаю тисячі дуже побожних католиків, яких поховано не на освяченій землі.
Вона швидко обертається до мене.
– А де?
– На полях боїв у Росії та Франції. Вони лежать разом у братніх могилах, католики, євреї і протестанти, і мені здається, що Богові це байдуже.
– То зовсім інше. Вони загинули на війні. А мій чоловік…
Жінка вже не стримує плачу. В нашій роботі сльози – звичайна річ, але ці сльози не такі, як завжди. До того ж ця жінка – як пучок соломи: здається, вітер може дмухнути і понести її.
– Може, він в останню мить ще покаявся? – кажу я, аби не мовчати. – І за це йому буде все прощено.
Жінка дивиться на мене. Бідоласі так хочеться, щоб хтось хоч трохи розрадив її!
– Ви справді так думаєте?
– Авжеж. Священик, звичайно, про це не знає. Це знає тільки ваш чоловік. І не може вже про це сказати.
– Пастор запевняє, що гріх самогубства…
– Шановна пані! – перебиваю я її. – Бог набагато милостивіший за священиків, повірте мені.
Тепер я знаю, що її мучить: не так неосвячена
