заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.
Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.
– Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
– Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
– Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
– Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
– А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.
– Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
– І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.
– Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.
– Це ж просто жахливо, – розчаровано кажу я. – Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
– Домовласник і скульптор. – Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. – Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи більше! Тварин слід або їсти, або милуватись ними. З мене їх досить. Особливо героїчних.
Він починає награвати «Мисливця з Курпфальца». Я бачу, що сьогодні з ним пристойної розмови не заведеш. Особливо такої, за якою забувають зрадливих жінок.
– В чім суть життя? – питаю я, вже йдучи.
– В тім, щоб спати, їсти й любити жінок.
Я одмахуюсь і рушаю додому. Мимохіть я крокую в такт стукоту Вільке, потім помічаю це й змінюю ритм.
У підворітті стоїть Ліза. В руках у неї троянди. Вона простягає їх мені.
– Ось! На їх! Мені такого не треба.
– Чому? Хіба ти зовсім не відчуваєш краси природи?
– Дякувати Богу, ні. Я не корова. Ризенфельд! – Вона сміється, як жінка з нічного клубу. –
