довкола рота прорізали зморшки-павутинки – результат довгих років смоктання цигарок. Густа сивина вкривала не лише її голову, на підборідді стирчали такі самі сиві завитки, схожі на дреди. Помада в неї була якогось лячного відтінку помаранчі, найдивнішого з усіх, які йому доводилося бачити на жіночих губах.
– Як вас звати? – запитав Майкл.
Виклично випнувши підборіддя, вона, тим не менше, відповіла:
– Нора.
– Хтось подзвонив у службу порятунку з телефонної будки, що надворі.
– Сподіваюсь, опісля ця людина помила руки.
Майкл мимоволі всміхнувся.
– Ви її знали?
– Ми всі її знали. – Її тон промовисто свідчив, що вона багато замовчує, але тупоголовому копу нічого розказувати не збирається.
Нора точно не мала за плечима університетського диплома, проте і Майкл ніколи не йняв довіри до цих штук. Очі жінки виказували гострий розум. Вона мала вуличну кмітливість. У таких нетрях, як Ґрейді, важко дожити до старості, якщо ти дурний.
Майкл прибрав ногу зі сходинки й пішов до зграйки жінок.
– Вона працювала?
Нора пильно дивилася на нього, погляд досі був обережним.
– Ночами.
– Вона була чесна дівчина, – додала одна з жінок з-поза Нориної спини.
Нора цокнула язиком.
– Така молоденька. – У тоні, яким вона промовила наступні слова, звучала нотка виклику. – Таке життя для неї не годилося, але що ще вона могла вдіяти?
Майкл кивнув, наче розуміючи, про що йдеться.
– Постійні клієнти в неї були?
Усі жінки знову похитали головами, а Нора сказала:
– Вона додому роботи ніколи не брала.
Майкл чекав, у надії, що вони ще щось скажуть. Подумки він лічив секунди, вирішивши рахувати до двадцяти. Над будинком пролетів вертоліт, на одній із сусідніх вулиць заверещали, тручись об асфальт, шини, але ніхто не звернув на те ні найменшої уваги. У такому районі, як цей, люди нервувалися, якщо принаймні двічі на тиждень не чули пістолетних пострілів. То був природний порядок їхніх життів, і насильство (чи його загроза) було такою самою його частиною, як фаст-фуд і дешева випивка.
– Гаразд, – сказав Майкл, долічивши до двадцяти. Він витяг із кишені візитівку і простягнув її Норі. – Цим зручно підтирати зад.
Вона гидливо гмикнула і взяла картку великим і вказівним пальцями.
– У мене срака більша, ніж цей клаптик.
Майкл змовницьки підморгнув і промовив оксамитовим голосом:
– Не думай, що я не помітив, лялечко.
Стара коротко реготнула й захряснула двері в нього перед носом. Але картку сховала. Він сприйняв це як хороший знак.
Майкл повернувся до сходів і перший сходовий марш подолав, переступаючи через сходинку. В усіх будинках у Ґрейді були ліфти, проте навіть на тих, що працювали, їздити було
