там про поранення, але Майкл і його товариші відірвалися на повну, намагаючись узяти від життя якомога більше, перш ніж їх перекинуть у пустелю. Еллен Маккаллем була мініатюрною фарбованою білявкою, не надто розумною – саме такою, яку хотілося згадувати, коли застрягнеш у брудному, вкритому кіркою піску наметі за мільйон миль від дому, й розповідати хлопцям, що залишив удома дівчину, яка може засмоктати всю шкіру з дивана.
Більшу частину тижня, що лишався до від’їзду, Майкл намагався залізти під спідницю до Еллен, коли його зацапала Джина, її двоюрідна сестра. Вона добряче вичортувала Майкла за те, що він чіпляється до її улюбленої молодшенької кузини, але через кілька днів, коли відбув на війну, то думав уже про Джину: її кучеряве каштанове волосся, витончені риси обличчя, звабливий вигин дупки. Він написав їй, і, на його подив, вона відповіла. Спочатку сердито, та згодом трохи подобрішала, стала майже люб’язною. Він був у Кувейті, буцімто підтримуючи мир, коли якийсь дурнуватий підліток, що бавився з пістолетом, ненароком стрельнув йому в ногу. Стрілець з малого був паскудний, проте рана ніяк не загоювалася. Коли Майкла відправили на базу в Німеччину, щоб прооперувати, першою, кому він зателефонував, була Джина.
Вони побралися через тиждень після його звільнення з армії. А минуло два тижні, і він записався в лави поліцейських в управління поліції Атланти. Джина закінчила школу медсестер при баптистському коледжі штату Джорджія і влаштувалася на хорошу роботу в лікарні імені Кроуфорда Лонґа. Через два роки вона перейшла у лікарню Підмонт, де платили більше. Майкл отримав золоту відзнаку і підвищення – з патрульного в Ґрейді його перевели до відділу моралі, з відповідним підвищенням зарплатні. Їхнє життя складалося краще, ніж Майкл коли-небудь мріяв. Вони купили будинок на півночі Атланти, почали відкладати гроші на чорний день, планували народити дитину чи двох дітей, щоб стати справжньою сім’єю. Потім з’явився Тім.
Він був тихим немовлям, але в його великих блакитних оченятах Майкл бачив іскорку. Пригортаючи Тіма до себе вперше, він відчув, наче тримає в руках своє серце. Те, що з малюком щось негаразд, першою помітила Барбара, Джинина мати. Він ніколи не плакав. Не вступав у контакт. Годинами міг сидіти, втупившись у стіну. Майкл боровся за нього щосили, проте лікар підтвердив підозри Барбари. На якомусь етапі Джининої вагітності Тіму забракло кисню. Його мозок не розвиватиметься, назавжди залишиться мозком шестирічної дитини. Вони не знали, чому і як, проте так сталося.
Майкл завжди недолюблював Барбару, а після Тімового діагнозу люто її зненавидів. Нічого особливого в цьому не було (у чоловіків заведено ненавидіти тещ), але вона завжди вважала, що її дочка могла знайти собі когось кращого, і тепер вину за проблеми з Тімом покладала на Майкла. Вона була якоюсь релігійною фанатичкою, готовою добачити найменшу порошинку в чужому оці та впритул не помічати колоди у своєму. Для неї склянка була не просто наполовину порожня: склянка була наполовину порожня, і за це вони всі горітимуть у пеклі.
– Тіме? – погукав Майкл, обходячи будинок і дорогою натягаючи на себе футболку. – Синку, ти де?
З-за
