потрусив головою. Цього ще бракувало для повного щастя.
– Ви хочете це зробити?
Він поклав руку в кишеню. Протягом останніх трьох тижнів він відкладав по двадцять баксів, щоб заплатити за телевізор. У кишені в нього лежало п’ятдесят баксів, ще сімдесят було заховано в підошву черевика. Джон сумнівався, що в обідню гарячу пору дівчина заробляла хоча б половину з цього. Чорт, та він сам стільки за цілий день не заробляв.
Вона демонстративно випнула підборіддя. Мабуть, цього жесту їх навчали в школі для повій абощо.
– Скільки в тебе є? – спитала вона.
– Достатньо, – відказав він.
А сам подумав: «У мене що, стріху зірвало?» Язик зненацька розпух у роті, і що робити з усією тією слиною, Джон гадки не мав. Але згадка про гроші спрацювала. Глядачки постуляли роти.
Ще якусь мить Робін дивилася на нього, потім коротко кивнула.
– Гаразд, – сказала вона. – Ти хочеш пообідати й випити?
Джон закусив губу, намагаючись порахувати, в яку суму це виллється.
– Я тільки-но пообідав. Якщо ти хочеш випити…
– О Господи, – простогнала вона. – Ти що, коп?
– Ні. – Джон нічого не розумів.
– П’ятдесят на п’ятдесят, – пояснила вона. – Обід і випивка.
Джон подивився на інших жінок. Вони знову з нього сміялися.
– Мовчати! – гаркнула Робін, і на мить Джонові здалося, що то вона до нього. – Ходімо. – Вона вхопила його за руку й потягла за собою.
Вдруге за той день Джон ішов вулицею слідом за хвойдою. Хоча ця була збіса кращою за першу. Принаймні, на вигляд вона здавалася чистішою. Шкіра в неї, мабуть, була м’якою. Навіть волосся гарне – пишне й здорове, не звисало патлами від надміру наркотиків і не було накрите дешевою перукою. І тютюном від неї не смерділо. Джонів співкамерник димів, як паротяг, курив сигарету за сигаретою, кожну наступну підкурюючи від попередньої. Він навіть не міг спати довше, ніж годину, без того, щоб встати й перекурити. Бували дні, коли від нього тхнуло гірше, ніж з мокрої попільнички.
Робін потягла його в ліс за рестораном «Колоніал».
– На номер бабла вистачить? – кинула йому через плече.
Він не відповів. У голові не вкладалося, що це все насправді. Вона тримала його за руку, вела лісом, наче вони були на побаченні. Йому знову закортіло почути її голос. Тон у неї був м’який, попри те, що їй явно хотілося якнайшвидше з цим усім покінчити.
Робін зупинилася, проте руки його не відпустила.
– Слухай, я спитала, чи вистачить у тебе грошей, щоб зняти номер? – Вона показала рукою на ліс. – Я не злягаюся надворі, наче якась клята тварина.
Йому довелося прочистити горло, бо голос не слухався. Серце так сильно билося в грудях, що він відчував, як здіймається сорочка.
– Так.
Вона не ворухнулася.
– Ти пітнієш.
– Пробач. – Джон забрав руку й витер долоню об джинси. Губи самі
