кабінету клініки.
Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.
Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.
– Clínica de Salud Pública, – випалила захекана секретарка. – Громадська лікарня.
Бекер заговорив іспанською із сильним франко-американським акцентом.
– Мене звуть Девід Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогодні одного з наших громадян. Мені потрібні його дані, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.
– Гаразд, – відповіла жінка. – Я надішлю потрібну вам інформацію до посольства в понеділок.
– Узагалі-то, – наполегливо мовив Бекер, – для мене важливо отримати її негайно.
– Це неможливо, – відрізала жінка. – Ми дуже зайняті.
Бекер спробував надати своєму голосу максимуму офіціальності.
– Справа невідкладна. Це був чоловік із травмою голови й переломом п’ясті. Йому надали допомогу десь у першій половині дня. Його медична картка має бути неподалік.
Бекер додав американського акценту до своєї іспанської – саме стільки, скільки було потрібно, щоб донести до секретарки важливість справи й відчуття невідкладності. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим відчуттям, ішли на порушення правил.
Та замість перейнятися відчуттям невідкладності та піти на порушення правил, секретарка сказала все, що думає про бундючних мешканців Північної Америки, і кинула слухавку.
Бекер насупився й теж повісив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кілька годин чекати в черзі, його не надихала, а час ішов, і старий канадець міг запропаститися куди завгодно. Можливо, він вирішив повернутися до Канади. А може – продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзі. Знову набравшись рішучості, він схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мікрофон до вуха, він сперся об стіну. Почалися гудки. Перший, другий, третій… Бекер окинув поглядом залу.
І раптом хвиля адреналіну прокотилася його тілом.
Він крутнувся і щосили хряснув слухавкою, повісивши її на важелі. А потім обернувся й ошелешено витріщився в зал. Там, на ліжку, прямо перед ним, підіпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловік із чистою білою пов’язкою на п’ясті правої руки.
Розділ 21
Голос американця, що телефонував Токугену Нуматаці по приватній лінії, звучав стривожено.
– Містере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.
– Чудово.
