голів (у середньому – 4,25 за матч).
Усього глядачів – 78 958 (у середньому – 19 739).
Кращі бомбардири фінального турніру – В. Іванов, В. Понєдєльнік (обоє – СРСР), М. Галіч, Д. Єркович (обоє – Югославія), Ф. Етт (Франція) – по 2 гола.
Пенальті – 1.
Самий віковий гравець фінального турніру – Л. Павлович (Чехословаччина, нападник) – 34 роки 92 дня.
Наймолодший гравець фінального турніру – Ф. Юсуфі (Югославія, захисник) – 20 років 211 днів.
Л. Яшин (СРСР), В, Дуркович (Югославія), Й. Масопуст (ЧССР), Л. Новак (ЧССР), І. Нетто (СРСР), Д. Шекуларац (Югославія), С. Метревелі (СРСР), М. Галіч (Югославія), Б. Костіч (Югославія), В. Понєдєльнік (СРСР), В. Іванов (СРСР).
Розділ 2
ЄВРО-1964. За півкроку до повторення успіху
Перший раунд. Цей жорстокий жереб!
До другої першості Європи, порівняно з першою, інтерес був уже набагато більшим. Ключову роль в «визнанні» турніру зіграли британці – родоначальники футболу вирішили-таки «опуститися» до змагання з іншими європейськими збірними у міжсезонний літній період. Не сказати, щоб всі британські асоціації так і кинулися за медалями та Кубком Анрі Делоне, але найбільш вагоме слово сказали в цьому відношенні англійці. Ех, знали б поважні члени Англійської футбольної асоціації, чим це закінчиться для їхньої збірної… але не будемо випереджати події.
Другим фактором, що сприяв розвитку Кубка Європи, стала маркетингова стратегія УЄФА. За деякими підрахунками ігри фінального турніру Кубка Європи 1960 року побачили близько 200 мільйонів телеглядачів – навіть для сучасних змагань аудиторія божевільна. А що вже казати про середину ХХ століття! Європейський футбольний чемпіонат обіцяв чималі рекламні прибутки, тому його проведенню сприяли спонсори – спочатку це були спортивні бренди, а потім і транснаціональні корпорації.
Не обійшлося і без питання престижу. Якщо зі світовою футбольною першістю було більш-менш ясно – як і в наші дні, чемпіоном світу ставала команда Бразилії або ж команда, яка обіграла Бразилію, – то вважати себе найсильнішими в Європі могли і хотіли з десяток команд. Це і Франція з нестримною атакою, і найстаріша футбольна збірна Англії, і країни з найсильнішими чемпіонатами, представники яких ділили між собою європейські клубні трофеї – Іспанія з Італією. Не бажали їм поступатися і східноєвропейські збірні Югославії, Чехословаччини, Угорщини, які стабільно досягали півфіналів і фіналів на головних футбольних форумах. Ну і, звичайно, ж не варто забувати про головного фаворита – на той момент чемпіона Європи – збірну СРСР.
Радянська команда підійшла до турніру в неоднозначному стані – з одного боку, командою, яка виграла перший Кубок Європи чотири роки тому, з іншого – збірної країни, де керівництво спортом, як і будь-якою іншою сферою діяльності, зводилося партійними босами до питань престижу і «чільної ролі комуністичного ладу у вихованні світових чемпіонів». До чого це я? Та до відомої невдачі збірної СРСР на Чемпіонаті світу 1962 року в Чилі.
Розбивши всіх наголову у своїй групі, радянські футболісти у чвертьфіналі потрапили на господарів турніру – чилійців. Воротар і головна зірка збірної Лев Яшин пропустив в тому матчі два зовсім необов’язкові голи після дальніх ударів
