з неба гнано, пекло ж браму стисло,Щоб гріх не вихваляв свої борги».
43 І я: «Учителю, що там нависло
Й над нами закрутило круговерть?»
Він одповів: «Про це скажу я стисло:
46 Вони вже не надіються на смерть
І так ненавидять роки пропалі,
Що чорні заздрощі їх повнять вщерть.
49 Ніхто за них не згадує в печалі,
І Ласка, й Суд їх зневажають так,
Що й ти не говори, поглянь і – далі!»
52 Я, зиркнувши, побачив: в небі знак
Летів, кружляючи, і зупиниться,
Як видалось мені, не міг ніяк.
55 За ним така неслася плетениця
Померлих душ, що я й не уявляв,
Як стільки встигло смерті причаститься.
58 По тому, як вже декого впізнав,
Побачив я того з нероб неплідних,
Хто зрікся, страхопуд, великих справ.
61 Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних
Перед собою неярких нікчем,
І Богу, й ворогам його огидних.
64 Вони, з яких ніхто не жив живцем,
Тут прудко бігли, всі в укусах, голі,
Над ними ж – оси й ґедзі тьмою тем.
67 Поривши лиця, кров стікала долі,
Усуміш із слізьми на ґрунт масний,
Де жовті черви кублились поволі.
70 Поглянув далі, й натовп голосний
Побачив я край буйного потоку
Й спитав: «Учителю, ти поясни,
73 Щоб знав я, чом вони із цього боку
На той всі прагнуть перейти мерщій,
Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку».
76 І він мені: «Одвіт почуєш мій,
Коли зупинимо свої ми кроки
На Ахероновій косі журній».
79 Стараючись не завдавать мороки
І волю дати боячись словам,
Я мовчки йшов на край ріки широкий.
82 І човен ми побачили, а там
Почварний дід, роззявивши пащеку,
Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам!
85 Вже годі мріять про зорю далеку,
Я тут, з човном, щоб вас перевезти
У вічний морок, в холоднечу, в спеку!
88 А ти, живий, од мертвих геть коти
Назад, де скоро вже розквітне травень! —
Та, бачивши, що я не хочу йти,
91 Додав таке: – Ти краще іншу гавань
І легший човен зразу обирай;
Моє судно важке тобі для плавань».
94 І вождь йому: «Хароне, не займай!
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть. Так що не чіпай».
97 І перестав тоді мене тривожить
Кудлай-човняр з мертвотного багна,
Що міг з очей зірниці сяйні множить.
100 І квола зграя голих душ, смутна,
Почувши заклик той гучний і строгий,
Зі скреготом зубів, як навісна,
103 Взялась клясти – і Бога, й рід убогий,
І давнє покоління, й молоде,
І час родин, і матерів пологи.
106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,
Проклятий берег зливою з хмарини, —
Він всіх, хто Бога не боїться, жде.
109 Харон, злий дух з очима – як жарини,
Розпалюючи погляд, купчив гурт:
Всіх гнав, веслом загайним міряв спини.
112 Як лист злітає восени до бурт
За
