Божественна комедія. Аліг'єрі Данте

      Поміж Верчеллі й Маркабо долину,

      76 Ти попередь у Фано сивину

      Мессера Гвідо з Анджолелло в парі, —

      Бо прозираєм істину одну, —

      79 Що скинуть їх за борт в мішку по сварі

      Біля Каттоліки на дно руде

      При зрадному тиранові-почварі.

      82 Між Кіпром та Майоркою ніде

      Не здибувавсь Нептун з таким пороком,

      Хоч вільно там пірат судно веде.

      85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком

      І править в землях, що їх мій сусід

      Повік минав би якнайшвидшим кроком,

      88 До себе звабить їх, мов для бесід,

      Але вітрам фокарським необорим

      Вже їм було б молитися не слід».

      91 І я йому: «Щоб світом я просторим

      Розніс про тебе звістку між людьми,

      Скажи: хто це з таким печальним зором?»

      94 Тоді він щелепи розняв самі

      Сусіду, що ішов сумний, в мовчанні,

      І вигукнув: «А він тепер німий!

      97 Це ж він згасив у Цезаря в вигнанні

      Весь сумнів, бо кого, мовляв, жде трон,

      Той гаятись не мусить у ваганні.

      100 Ой як стогнав, коли його закон

      Позбавив язика, як плакав з туги

      Колись швидкий на мову Куріон!

      103 Пліч-о-пліч рештки рук підносив другий

      У темряві, поміж калічних зграй,

      З лицем, аж почорнілим од напруги,

      106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,

      Який сказав: «Раз почали – скінчімо!»

      І тим приніс біду в Тосканський край».

      109 А я додав: «А в дім твій – смерть, всім зримо!»

      Й, примноживши страждання, видав виск

      Та й знову з криками подався мимо.

      112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,

      Таке побачив, що розповідати

      Без свідків я б не взяв на себе риск,

      115 Коли б не людська совість: цей вожатий

      До мене руку із щитом простер,

      Щоб чистого душею захищати.

      118 Побачив я й мов бачу дотепер,

      Як стежку тіло безголове стеле

      У стаді покалічених химер.

      121 І голову несе воно, дебеле,

      В простягнутій руці, немов ліхтар,

      І стогне болісно вона: «Ой, леле!»

      124 Він сам собі світив, немов пожар,

      І був один у двох і двоє в однім,

      А як – це знає лиш правічний цар.

      127 Він зупинився під мостом безводним

      І руку простягнув свою увись,

      Щоб зблизитись до нас лицем холодним

      130 І мовити: «На мене подивись,

      Між мертвих дишеш, як живе все диха,

      Ти згляньсь на тих, що в муці тут злились.

      133 Коли ж з мого ім’я всім буде втіха,

      То знай, що я Бертран де Борн, який

      Призвів малого короля до лиха.

      136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —

      Незгірш Ахітофел Авессалома

      З Давидом збурював на бій гіркий.

      139 Нарешті мозок мій скувала втома,

      Бо він був зрубаний мечем з хребта

      Й для нього решта тіла незнайома,

      142 Така була мені покара й мста».

      ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА