замість того, щоб поїхати до ботанічного саду і подивитися на цю волошкову квітозавриху?
– Яка практична думка! – здивовано обізвався Хитренко.
– І то правда! Ура, ура… – погодились із нею інші, – до ботанічного саду!
Коли ж науковці вибралися на вулицю, була майже четверта година ночі й на асфальт перед Академією впали крупні краплі дощу.
– Здається, злива починається. Куди за такої погоди їхати? – сказав професор Ікс.
– Ну так, нерозумно! – нарешті погодився з ним Ігрек.
– А й справді! – підтримав колег Зет. – Вже спати час. Завтра зранку прийдемо у ботсад і подивимося, як виглядає ця Клумба, заодно подумаємо, що з нею робити.
– Проте підривників і пожежний катер неодмінно треба викликати! Всі згодні? – Хитренко грізно оглянув професуру. Заперечень не було. – Тож завтра о дев’ятій чекаю на всіх у ботанічному саду. На добраніч, панове!
Ледве встигли казкові науковці розбігтися по домівках, як нічний Київ накрила тепла травнева злива.
Глава 9
Нічні дива
За півтори години безперервної роботи підкоп завдовжки сто метрів був майже готовий. Працювали весело і дружно. Малеча набирала землю лопатками у відерця і виносила нагору, а старші діти трамбували її на клумбах.
Тим часом Дудка готувався до сеансу музичної терапії. На педальному «Запорожці» професора він з’їздив додому і привіз звідти комп’ютер, ді-джейський пульт, електронний синтезатор, вертушку для вінілових дисків, вісім колонок та купу всілякого причандалля, шнурків, кабелів і розеток.
Нашвидкуруч підключивши апаратуру в професорському будиночку, Дудка заходився творити черговий музичний шедевр під назвою «Пробудження квітозавра».
Над своїм грандіозним задумом він працював увесь той час, поки діти готували підкоп. І коли захеканий Чудлик увірвався до будиночка з криком: «Ходімо мерщій! До печери залишилося менше метра!», Дудка, натиснувши на комп’ютері кнопку «Зберегти», озвався: «Я готовий».
Трохи пригнувшись, вони бігли довгим тунелем, освітленим новорічними гірляндами, що дуже доречно знайшлися на горищі.
У кінці підкопу професор зупинився і приклав палець до вуст: «тш-ш-ш-ш!». Запала тиша, у якій, майже не приглушене тонким шаром ґрунту, виразно чулося мирне сопіння волошкової квітозаврихи.
– Я хочу з тобою порадитися, друже, – пошепки звернувся Чудлик до ді-джея. – Чи відпускати нам дітей додому, чи нехай будять Клумбу разом із нами?
– Вау, професор, звісно, хай бу-бу-будять разом із нами! Це бу-буде для них найкращою винагородою за їхню титанічну працю. Зараз о пів на четверту. Обіцяю, що о шостій всі будуть у ліжках.
– Але вони такі замурзані…
– То ви попросіть травневу ніч, щоб вона викупала їх теплим дощем.
– Чи послухає вона мене вдруге? – засумнівався професор.
– А ви спробуйте!
Ніч,
