в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.
З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.
– Оце і є малоросійські чумаки? – запитала тихо.
– Українські, ваша величність, – так же тихо відповів Потьомкін. – Так вони себе називають.
– Хай і так, – погодилася цариця. – Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.
– Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів – пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі – в Крим, треті – на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.
– Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки – за вірну службу!
Хуржик упав на коліна.
– Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…
Потьомкін враз насупився, перебив його:
– Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучність…
Хуржик ще нижче вклонився. Подумав – ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!
Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.
Хуржик гукнув до чумаків:
– Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!
– А яку? – спитав Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.
– Ну, щось таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…
Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.
– Ваша величність, «кохання» по-малоросійському – це любов, а «паніматка» – шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.
Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:
– Я так і зрозуміла, графе.
Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах
