То немiчний дбає за силу, а генераловi — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли вiзьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, — та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили...
Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв — як той крiт у норi...
Такий переполох — генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пiсках. Пише та й пише...
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
— Не журись, сину! — скрикнув старий, увiйшовши в хату, — забув i поздоровкаться. — Ось тобi — на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самi знають! — Та й вiддав синовi до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...
Як же довiдались про бумагу пiщани, — давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...
— А що?.. А як?..
— А так — як бачите! — каже Мирiн. — Хто записаний в «компут», — той довiку вiльний, i сiм’я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, — тому генераловим бути...
Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi — вiльнi, другi — невiльнi!!! Однi записанi в якийсь «компут», другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!
Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пiсках...
Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга — загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — мiркують пiщани. А проте — посходились.
Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись.
