та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти...
— Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там — живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться...
— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.
— Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.
— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.
— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! — закричала громада.
— Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день — подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав!
Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.
Правда, деякi, гарячiшi — душ, може, з десять — позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, — з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сторони; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися — до слушного часу!!
Приїздить генерал.
— А що? як?
— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тiльки не зачiпайте нас!
— Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.
Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.
— Що тобi, Лейбо, треба? — питає.
— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!
— Та ще, слухайте — ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої — й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.
Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось — ось що!!!
Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: «Глядiть... бережiть менi Лейбу!» Та тiльки його пiщани й бачили.
Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, — пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi — Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — i став шинкувати.
Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, — рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi,
