плутаниця?..
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.
— Оце так! — скрикнули в один голос i голова й писар. — Буде ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов — чорт його зна й вiдки, сказавсь — бiс його зна й ким; а ми — на тобi, та цить! — i лапки поклали... Окунiв небiж, та й Окунiв, — нестеменне Окунiв... Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небiж!!
— Егеж... Недаром я казав, — вибрiхувавсь писар, — пiдождемо трохи, спишемось... Не послухали?..
— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було — щось пригадував.
— Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. — похваливсь голова. — Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!
— А менi руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
— Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? — стрiли її волоснi.
— Нi, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.
— Так i так — кажуть; таке й таке диво...
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, — тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...
— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловiка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...
Мотря нiчого не одказала, — тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що в йому поверталося!
— Iди собi! — гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, — не бачила свiта перед собою; прийшла додому, — як п’яна, мов чмелена...
— Що там, дочко? — стрiла її мати. — Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву — так не роздягнена, не розбута — i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. — Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
— Та кажи!.. чого ти плачеш? — аж скрикнула вона. Мотря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон про Дiн викрикував... про Хiврю та Грицька... Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!..»
— Що ж там таке? кажи вже, не мороч моєї голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?
—
