Оришка пiдняла руку, перехрестилася... Мотря важко зiтхнула — i розкрила сплющенi очi... Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такi роди, — знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таємнi страхи... Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого... Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур — недалечкий сусiда — Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив... Не при хатi згадуючи — куций, та й годi!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!..
— Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. — цокочуть жiнки, похитуючи головами.
I не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi — довiдатись: чи немає на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку... «Оце ж воно й є!» — подумала та мерщiй з хати.
— А що? — стрiва її кума.
— То ж воно, кумонько, саме!.. — каже кума, перехрестившись.
Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: «чортеня», та й годi!
Прийшлось кумiв брати, — нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена... Не дай, боже, якого случаю — i вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусiдах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хатi — сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки... Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестiм дитя!» Купила москалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець i собi: «Як його такого виродка в хрест уводити?!»
«Боже мiй!.. що його робити на свiтi?!» — плаче Оришка, — та до попадi: «Матушка!.. я вас сього й того, я вам моток пряжi напряду, — умовте панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
III. ДИТЯЧI ЛIТА
Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася замужньою вдовою...
Не тiльки її, а й її матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббiгати... Казали, що до Мотрi кожної ночi змiй у димар лiтає: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався... Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дiтям — то й удень забороняли туди бiгати...
Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана — так рiвець невеличкий прокопаний та й годi... Iде скотина — нема перепону — через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! — кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, — то й хата осунулась... Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть
