не вмiла здержувати над рiдним сином.
Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi — звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, — матерi очi видрав, або сам собi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, — та словом, як повивачем, зiв’є... За те Чiпка любив бабу: душi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не любив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала...
IV. ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дiтвори — нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi — i виростало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йому... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...
Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:
— Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?
— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi — усе самотою, усе собi дома...
— Що ж його на свiтi робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!
— Як знаєш, дочко.
Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
— А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечерi, Мотря. — Годi вдома сидiти та хлiб переводити, — пора й самому заробити!
Чiпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
— А що, дочко? — стрiва її Оришка.
— Зоставила... Коли б то шанувався!
— А може, звикне... Дай-то боже! — потiша й молиться Оришка.
Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як i що, й коли робити...
