отару до становища. Дiд свиснув малахаєм — вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...
— Отепер, хлопцi, спочинемо!
I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...
Грицько, чи присiв, чи нi — вже, дивись — опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...
Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте — нi хмарочки, нi плямочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...
«Що там? — дума Чiпка. — Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!..»
— Дiду!
— А що, сину?
— Що там?
— Де?
— У небi?
— Бог...
Задумається Чiпка... Дивиться в небо, — йому так гарно дивитись у його...
— Чи воно, дiду, є там люди?
— Де?
— На небi...
— Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi праведнi...
— А хiба хто там був?
— Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.
— А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, поснiдавши, молився богу.
— Гарно, сину! — прошептавши молитву, одказав Чiпцi, — Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут — усе грiшне та зле...
Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
— То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тiльки не їмо?.. А воно то все — грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, — ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата — он те й друге, а в мене нi сього, нi того... Зарiжу, мовляв, брата, — добро його поживу! I рiже чоловiк чоловiка... Рiже — забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путає, — вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!
Чiпка слухає — i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, — думає вiн, — бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько — грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»
— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чiпка: — не їдь на баранi — грiх!
А Грицько гика та тпрука на все поле...
— А вiн на баранi їздить? — питав дiд. — Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукує... Ось я тобi, я тобi!! — свариться на Грицька дiд здалека герлигою.
Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе
