в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком.
— Лиско! — гука Чiпка.
Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку — i знову кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»
Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з торбини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить i другий пiдпасач — Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурi — позасукуванi аж за колiна.
Грицько — козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi — вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.
Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарi — чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi — показався дiд на порозi.
— Уже ви, хлопцi, тута?
— Тута.
— А що ж це, овець так мало?
— Згонять.
— А ви снiдаєте?
— Снiдаємо.
— Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Iде дiд у присiнки; набира води кухоль — умивається...
Тим часом — свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, — потемнiє й насупиться її зелений убiр; затихне вiтрець — убiр заяснiє, усмiхається...
Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита — на случай негоди; у руцi — малахай.
— А що, хлопцi, будемо рушати! — каже дiд. Хлопцi пiдводяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.
— А-г-у-у... тю-у-у! — гукнув дiд. — Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi — i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує — то «бе-е!», то «ме-е!»
