не страшна, як сила є. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом — на полi, зимою — дома. А Оришка — стара вже, — нездужала, — тiльки й того, що доглядає дитини... Як лiтком немає Мотрi дома, — баба зварить їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка спiває..
Ай дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, — як дзига крутиться, на мiсцi не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стрiла пуститься... Чiпка, як його звали, — не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чiпко, води!» або — ножа, або — веретено... — то вiн i почне: «А де ж воно лежить, чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чiпки. — «Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! — жалiється Оришцi: — йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго «не роздумував»... Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! I цяцьок йому надає, й iграшок яких там — полив’яного пiвника, свистiлочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє...
Як пiдрiс Чiпка — став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб’ють та й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селi теж розпитують — хто якого роду... Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився — чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знає одну славу — честь. Тим на селi й питають: чи «чесного» роду? А тодi вже й братаються... Чiпка був «виродок»... Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися...
— Виродок iде! — кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик.
— Запорток! — пiдхопить другий... — Ходiм до його!
Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить... Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi — за боки беруться зо смiху...
— Чiпко, де ти взявся? — смикнувши Чiпку за полу, питає хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, — сопе.
— Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...
Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсає нiгтем пiд нiгтем.
— Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур’янi, — одмовляє понуро та все копирсає пiд нiгтем...
Регiт — аж вигiн розлягається...
— Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?..
— Нi...
— А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?
— Не знаю...
— То-то й є... ти байстрюк!..
— Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чiпка.
— А хто ж ти?
— Я... Чiпка.
— Ти — Чепiга, а не Чiпка! — крикне хто з середини — i вскубне Чiпку...
— Чого ти
