на чужу користь, в чужу кишеню, — на дорогi оксамитовi сукнi, на золотi сережки панiї Бжозовськiй, на дорогi наїдки та напитки, на дорогi панськi примхи та витребеньки.
В велику п’ятницю поховали старого Джерю. Сiм’я їла паску з слiзьми. Микола ще бiльше зажуривсь, бо за помершого батька треба було платить подушне як за живого, доки не вийде нова ревiзiя.
Настала пишна та тепла весна. Зеленiли верби в березi, зазеленiла трава на левадах. Джерин садок заквiтчався бiлим цвiтом. Все цвiло та зеленiло, тiльки Микола ходив сумний та невеселий.
Був тихий весняний вечiр. Нимидора поливала розсаду на грядках; Микола носив воду з Раставицi. Нимидора розцвiлась, як повна троянда. На зелених грядках, на зеленiй левадi, проти ясно-зеленого листя верб, її брови чорнiли, як чорнобривцi. Вона була весела й спiвала. Микола стояв над вiдрами, похнюпивши голову. В лузi десь далеко кувала зозуля.
— Чого це ти розспiвалась, неначе дiвка? — ледве промовив Микола. — Ти спiваєш веселої пiснi та ще бiльше менi жалю завдаєш.
— Це я згадала, як колись в наймах крадькома вишивала сорочку та кляла зозулю; а тепер слухаю, як кує зозуля, та так менi забажалось, щоб вона накувала менi багато год живоття. Як гляну я навкруги на цей зелений город, що оце засiяла, та як згадаю, що я тепер хазяйка, то менi аж веселої пiснi хочеться спiвать.
— Спiвай, жiнко жалiбної, то менi, може, буде легше, — промовив сумно Микола. — Чогось менi так важко на серцi, така в мене журба, що я й не знаю, де й дiтись!
— А чого ж оце тебе журба бере?
— А тим, що нам погано жити на свiтi. Вмер батько… i за мертвого плати подушне, i за живого плати подушне. Я вже не знаю, чим винна та душа, що за неї треба щороку платить подушне.
— Дасть бог, вродить хлiб, то й заплатимо.
— Нехай же переднiше вродить; а коли вродить, то чи дасть пан завчасу його зiбрать та звозити в тiк.
Нимидора перестала веселої пiснi спiвать, забрала вiдра, i вони обоє мовчки пiшли до хати.
Микола ввiйшов у хату, сiв за столом, пiдпер голову долонею та все думав. Мати з Нимидорою порались у хатi, готували вечерю, а вiн усе сидiв i слова не промовив. Нимидора розказала матерi за розмову з ним на городi.
— Чого ти, синку, журишся? Дасть бог хлiб, то ми якось-таки оплатимось. Ти б, сину, пiшов до Києва, поки не настала робота в полi, та помолився богу. Може б, нам господь послав талан та добрий врожай на полi, — вговорювала мати сина.
Микола сидiв i слова не промовив. Його довгий чорний вус спустився вниз, неначе п’явка; густi брови були насупленi. Микола мовчки вийшов у садок i пiшов через садок на леваду. Сонце сiдало за вербами, наче гасло, а в його на серцi неначе гадина сидiла та все ссала та ссала за саму душу. Вiн усе думав, нащо то бог так вчинив, що недобре роздiлив долю мiж людьми: одним дав панство й степи, й лани, а другим дав важку працю, бiднiсть та трохи не торби. Вiн вернувсь до хати, згорнувши руки на грудях.
— То як же сину, чи пiдеш до Києва? Як пiдеш на прощу, то я насушу тобi сухарiв на дорогу, — говорила до його мати, вештаючись коло хати.
—
