Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до батюшки годить вiнчання.
Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.
Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб, поставив пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.
— Як даси п’ять карбованцiв, то повiнчаю сина, — сказав батюшка.
— Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в свiтi взяти п’ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.
— Не можна, тепер i для нас час трудний. Все подорожчало, — сказав батюшка.
— Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде нi по-моєму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.
— Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.
Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов з хати. Вiн постояв у сiнях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.
— Ну, що скажеш, Петре? — обiзвався батюшка з другої кiмнати.
— I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля, i на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й бог так велiв.
Батюшка подумав, подумав i згодився.
— Давай могорич, — сказав вiн, — давай i грошi. Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звiдтiль бiлу хусточку з червоними пружками, вив’язав з узла карбованцi i поклав на стiл. Потiм вiн налив чарку горiлки й почастував батюшку. Батюшка випив сам i налив по чарцi Джерi i старостi. Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались i пiшли додому.
Нимидора подякувала Петровi Кавуновi й пiшла в присiлок до дядька, бо в дядька мали справлять весiлля.
Старий Джеря й собi готувався до весiлля. Вiн купив десять вiдер горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв наборг. Микола просив батька одiслать кiлька вiдер до Нимидориного дядька; вiн добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага на весiлля.
В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки i спiвали весiльних пiсень. Просто з церкви вона пiшла з дружками до батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її рум’яне лице, високий зрiст, то забула навiть на той час про багатирку Варку. Пiсля обiду в Нимидориного дядька на застеленому столi стояло соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозлiткою; кругом короваю лежали шишки. На посадi сидiла Нимидора, спустивши очi додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних пiсень. В хатi було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку. Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: «Якби була жива моя мати, в мене коровай був би бiлiший, i рушники були б не такi простi, й одежа на менi була б не така дешева. Не так виряджала б мене з дому мати, як виряджає дядина».
Перед
