чуже щастя тiльки жалю менi завдавало.
Нимидора заговорила про рушники, про весiлля, схаменулась i почервонiла, як польова макiвка. «Ой господи! Що це я верзу парубковi про своє весiлля!» — подумала вона; але глянула вона на Миколу, i його чорнi брови знов виманили у неї усю щиру правду.
— Сиджу я пiд вербою, стережу рушники та крадькома од хазяйки вишиваю хмелем собi сорочку; а на вербi сiла зозуля й почала кувать. «Не куй, сива зозуле, не кажи менi багато лiт жити! — промовила я. — Нащо менi молодi лiта та вiк довгий, коли я проживу його в наймах». Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляджу хазяйського дiла, а роблю свою роботу.
В Нимидори закапали сльози на снiп жита, на перевесло, i тi сльози наче вогнем впали на Миколину душу. «Серце, козаче! — подумала Нимидора. — Твоє ласкаве слово, твої карi очi чогось нiби стають менi за матiр, за брата, за все, за все, що було менi на свiтi найлюбiше, наймилiше». Нимидорi здалося, що їй стало легше на гарячому сонцi чуже жито жати на однiй постатi поруч з Миколою: неначе з неба повiяло тихим холодком зеленого гаю.
— Чи добре ж тобi, Нимидоро, тепер у Кавунiв? — спитав Микола.
— Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловiк добрий, та зате Кавуниха дуже лиха; гризе мене, як iржа залiзо. Як тiльки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне менi в батька-матiр. I я боюсь його ласкавого слова, як огню.
Микола заранi нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Вiн врiзався в жито далеко од женцiв i все кидав жменi жита на Нимидоринi купки. Вiн забув на той час, що те жито було чуже.
Женцi вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила на вечерю кулешу. Сiм’я сiла вечерять мовчки; важка праця одняла од усiх розмову; мати й батько не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку Нимидору.
— Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, — обiзвавсь Микола.
— А як же її звуть? — знехотя спитала мати.
— Нимидора, — сказав Микола. — Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.
— I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно звали, — сказала мати так собi, навмання. Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.
— Чи вийдеш в суботу на вулицю? — спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.
— Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, — сказала Нимидора.
— Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.
— Може, й вийду… побачу… — сказала Нимидора. В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли
