на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.
В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.
— На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! — гукнув вiн до жiнки.
— Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуєш, що до церкви дзвонять, — обiзвалась з хати Кавуниха.
Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.
— На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! — промовила Кавуниха.
— А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?
— А не бiгала.
— Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.
— Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цiлий день.
— Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?
— А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навiшаю.
Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.
— Не можна менi до тебе на вулицю виходить, — казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.
— Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.
Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одклада зайвi грошi на скриню.
Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.
— Не хочу я сватать Варки, — сказав Микола, — бо маю собi дiвчину на примiтi.
— Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? — спитала мати.
— Нимидору, Кавунову наймичку.
— Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? — сказав батько.
— Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.
— Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? — аж крикнула Джериха, бiдкаючись. — Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?
Син почервонiв i розсердився.
— Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.
— Ой
