Сагайдачний. Андрій Чайковський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Сагайдачний - Андрій Чайковський страница 28
— Я це знаю, — каже Вулика.
— Ти все знаєш, та я тобі ще дещо пригадати хочу. За мою вірну й корисну службу, на вставлення Мікушинського, мене нагородив король, його милість. Я дістав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! — Гетьман виголосив це слово значущо, а відтак, підсміхаючись, каже: — Дарував мені таке, що йому нічого не коштувало. Бачиш, які наші королі щедрі! Рокитна — то була пустіль: ліс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати різних сіроманців на слободу. У його милості, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслі, бо він новосельчанам помагає, і селища ростуть, як гриби по дощі. Я, худопахолок, такого не втну. Ті, що до мене йдуть на слободу, мусять самі дороблюватися, а це вже йде тяжче й повільніше.
— А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловік.
— Певно, певно, але так само добрий чоловік той хазяїн, що для своїх волів та корів ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далі.
Я не міг так відразу заселити тої Рокитної — мені йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене і були би до мене пішли. Та тепер зачинається друга історія. Знаєш з Святого письма, як той богомільний цар Давид побачив гарну жінку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огороді. Ну і сотника велів вбити, бо йому заважав, а жінку його забрав собі. Таке зробив і твій пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила поміж його посілості, і заграбав те, що було моє, де я хотів на старості літ вмирати та моїй бездомній рідні кусок стріхи лишити.
— Він не забрав, а дістав од його милості короля надання, на те він грамоту має.
— Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, і він її тоді побачить, як своє ухо. Бо він ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину наші предки скити, піймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як піймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.
— Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо і землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.
— За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нічого не вдію. Але таких невдоволених є тисячі, кожний з них має з якимсь паном свій порахунок. Я поки що з старим князем не зачіпаюся. Але як і він проти мене виступить, то я і йому не поступлюся.
— Шкода, пане гетьмане, то гріх. Князь Костянтин — одинока підпора і охорона нашої церкви.
— Тут церква ні при чім. Хіба я проти церкви воюю? Я підняв боротьбу