губи до дитячого чола. Вони так і стояли якийсь час, поки дитина не почала викручуватися, намагаючись виштовхати кулачок з-під ковдри.
– Ну добре. – Том, піднявшись, випростався. – Піду і дам сигнал, повідомлю про човен; хай відправлять катер по тіло і по маленьку панянку.
– Тільки не зараз! – мовила Ізабель, торкаючись пальчиків малятка. – Тобто навіщо поспішати? Тому чоловікові вже краще не стане. А це малесеньке курчатко сьогодні вже досить довго нагойдалося в човні. Дай їй трохи часу. Хай хоч віддихається.
– Дістатися сюди забере кілька годин. З нею буде все гаразд. Ти вже заспокоїла малесеньку.
– Давай просто почекаємо. Урешті-решт, це нічого не змінить.
– Люба, я мушу записати все це у вахтовий журнал. Ти знаєш, що я повинен негайно все повідомляти, – сказав Том, в обов’язки якого входило відзначати кожну важливу подію на маяку чи поблизу нього, від погоди та суден, що проходять повз, до проблем із механізмом маяка.
– Зроби це вранці, гаразд?
– А раптом це шлюпка з корабля?
– Це човен, а не шлюпка, – відповіла Ізабель.
– У дитини, ймовірно, є мати, яка чекає її десь на суші, рве на собі волосся. Якби з тобою таке трапилося?
– Ти бачив кофтину. Мати, напевно, випала з човна й потонула.
– Люба, ми не маємо жодного уявлення про неї. Або про те, що то за чоловік.
– Це найбільш вірогідне пояснення, чи не так? Немовлята самі батьків не покидають.
– Ізі, все можливо. Ми просто цього не знаємо.
– Ти коли-небудь чув про немовля, яке відправилось у плавання без матері? – Жінка тісніше пригорнула до себе дитину.
– Ізі, справа серйозна. Чоловік помер.
– А дитина – жива. Томе, май співчуття в серці!
Щось у її тоні вразило його. Через це, замість того щоб просто суперечити дружині, він зупинився й замислився над її проханням. Може, їй потрібно провести ще трохи часу з дитиною. Можливо, він їй це завинив. Запала тиша, Ізабель повернулася до нього з мовчазним благанням.
– Якщо це справді крайній випадок… – Том визнав, що йому важко знайти слова, – я зможу відкласти сигнал до ранку. Але це буде перше, що я зроблю, коли згасне світло маяка.
Ізабель поцілувала чоловіка й стиснула його руку.
– Мені краще повернутися до світлової камери. Я саме замінював паровивідну трубку, – сказав він.
Коли Том ішов стежкою, то почув солодкі ноти голосу Ізабель, яка співала:
Вітре, на південь ти вій, повівай,
Хвилі на синьому морі здіймай.
Хоча звуки пісні були мелодійними, Тому ставало дедалі важче здійматися сходами маяка й відганяти дивну тривогу через ту поступку, що він зробив.
Розділ 1
– Так, я це розумію, – сказав Том Шерборн.
Він сидів у спартанській кімнаті, такій самій задушливій, як і той день. Сиднейський літній дощ тарабанив у вікно і примушував
