континенту задовго до 1826 року, коли британці кинулися колонізувати західну частину материка. Відтоді поселенці рушили на північ від Олбані й на південь від колонії Сван-Ривер, претендуючи на незаймані ліси, що простяглися між ними на сотні миль. Дерева заввишки з церковні шпилі спиляли ручними пилами, щоб створити пасовища; поганенькі дороги були наполегливо розчищені дюйм за дюймом блідношкірими хлопцями з упряжками шайрських коней, а землі, яких ніколи раніше не торкалася нога людини, пошматовані та випалені, розкреслені та виміряні й розподілені між тими, хто бажав випробувати свою удачу на цій півкулі, що могло принести їм божевілля, смерть або немислиме багатство.
Населення Партаґеза набилося сюди, наче пил, що розносився вітром. Люди селилися в цьому куточку, де зустрічаються два океани, бо тут були і прісна вода, і природна гавань, і родючий ґрунт. Порт не конкурував з Олбані, але був зручним для тутешніх мешканців, які перевозили деревину, сандалове дерево або яловичину. Виникли маленькі підприємства, що вчепилися в місто, немов лишайник у скелі. Тут з’явилася школа, кілька церков із різними віросповідуванням та архітектурою. Було зведено досить багато цегляних і кам’яних будинків, а ще більше – дощаних та бляшаних побудов. Поступово відкрилися різні магазини, ратуша, навіть філіал фірми «Далґеті», що консультувала фермерів і допомагала їм у пошуку клієнтів. І паби. Багато пабів.
Від самого заснування поселення в Партаґезі існувало переконання, що всі важливі речі стаються деінде. Новини із зовнішнього світу стікалися сюди, як краплі дощу, що скапували з дерев: якийсь фрагмент тут, чутка там. Коли 1890 року проклали телеграфну лінію і в декого з’явилися телефони, новини почали надходити частіше. 1899 року місто навіть послало війська в Трансвааль і зазнало певних утрат. Та здебільшого життя в Партаґезі було схоже на інтермедію, в якій нічого поганого чи дивовижного статися не могло.
В інших містах західного узбережжя траплялося всіляке. У містечку Калґурлі, наприклад, розташованому за сотні миль у глиб країни, були підземні золоті жили, вкриті кіркою пустелі. Чоловіки приходили туди з тачкою та ковшем для промивки золота, а покидали місто в автомобілі, за який розраховувалися самородком розміром з кішку. У Калґурлі навіть частина вулиць мала іронічні назви, як, наприклад, Крез [2]. Світ потребував того, що було в Калґурлі. Партаґез міг запропонувати лише деревину та сандалове дерево – дрібнички порівняно з можливістю швидкого процвітання, як у Калґурлі.
А 1914 року все змінилося. У Партаґезі виявили те, чого так потребував світ. Чоловіки. Молоді, здорові парубки. Чоловіки, котрі провели все своє життя важко працюючи: розмахуючи сокирою або за плугом. Чоловіки, котрі повинні були загинути в розквіті сил на бойових вівтарях іншої півкулі.
Якщо 1914-й асоціювався лише зі стягами та запахом шкіри в нових мундирах, то рік по тому життя змінилося. Це вже була не інтермедія. Замість повернення любих та здорових чоловіків і синів, жінки почали отримувати телеграми. Папірці випадали із закляклих рук і розвівались пронизливим вітром. У них ішлося про те, що хлопчики, яких вони годували грудьми, купали, лаяли та оплакували… їх більше
[ii] Крез – заможний цар Лідії, володар багатьох золотих копалень. Його ім’я символізує велике багатство.
