сміху.
Здавалося, минуло багато років, відколи Том чув сміх без відтінку брутальності або гіркоти. На вулиці яскраво світило зимове сонце, і поспішати Томові було нікуди. Він зустрівся з потрібними людьми, підписав необхідні папери. За кілька днів йому належить вирушити на Янус. Але тут не було ані незаповнених вахтових журналів, ані неполірованих призм, ані танків, які потрібно заправити пальним. І поряд хтось просто радів життю. Раптом Том відчув: це найкращий доказ того, що війна справді закінчилася. Він сидів на лавці біля пристані, дозволяючи сонцю пестити своє обличчя, і спостерігав за витівками дівчини, темні кучері якої розвівалися на вітрі, як сіть, закинута в небо. Він розглядав її тендітні пальчики, що чітко вимальовувалися на тлі блакиті. Лише згодом помітив, що дівчина була милою. А ще пізніше визнав, що вона, ймовірно, красуня.
– Чому посміхаєшся? – захопила Тома зненацька дівчина.
– Пробач! – Він відчув, що його обличчя залилося рум’янцем.
– Ніколи не вибачайся за те, що посміхаєшся! – вигукнула вона голосом, у якому відчувався сум. Потім її лице посвітліло. – Ти не з Партаґеза.
– Ні.
– А я живу тут усе своє життя. Хочеш хліба?
– Дякую, я не голодний.
– Не для тебе, дурний! Погодувати чайок.
Вона простягнула йому шкуринку. Торік, а може, й напередодні Том би відмовився і просто пішов. Але раптом теплота, свобода, усмішка дівчини і ще щось, він не міг назвати що, примусили його прийняти пропозицію.
– Б’юсь об заклад, до мене прилетить більше чайок, ніж до тебе, – сказала вона.
– Гаразд, починаймо! – відгукнувся на її виклик Том.
– Уперед! – заявила дівчина, і вони почали кидати шматки хліба високо в повітря або під вигадливим кутом, прихиляючись, коли чайки з пронизливим криком йшли піке і люто били одна одну крилами.
Нарешті хліб закінчився і Том, сміючись, запитав:
– Хто виграв?
– Ой! Я забула підрахувати. – Дівчина знизала плечима. – Назвемо це нічиєю.
– Справедливо, – сказав він, нап’явши капелюх та взявши речовий мішок. – Мені час іти. Дякую! Було весело.
Вона посміхнулася.
– Це просто безглузда гра.
– Тоді, – сказав він, – спасибі, що нагадала, наскільки веселими є безглузді ігри. – Том закинув мішок на своє широке плече й повернувся в бік міста. – Гарного дня, панянко! – додав він.
Том подзвонив у двері пансіону на головній вулиці. То були володіння пані Mювет, жінки шістдесяти з лишкою років, настирливої, як оса. Пані Мювет саме вийшла на поріг.
– У листі ви писали, що холостяк і зі східних штатів. Тому я була б удячна, якби ви пам’ятали, що тепер перебуваєте в Партаґезі. Це християнський заклад, через те ніякого алкоголю чи тютюну в приміщенні.
Том збирався подякувати їй за ключ, але вона продовжувала,
