тут було дерев’яне крісло з прямою спинкою та підлокітниками, відполірованими грубими долонями багатьох поколінь доглядачів.
Том помітив, що барометр непогано було б трохи почистити, однак раптом його погляд зупинився на предметі, який лежав поряд із морськими мапами: клубок вовни зі спицями, на котрих був незакінчений шарф.
– Це – старого Докерті, – сказав Віттніш, кивнувши.
Том знав багато способів, якими доглядачі маяків намагалися скоротати час на чергуванні: різьба по кістках чи мушлях, виготовлення шахових фігурок. Досить поширеним було також в’язання.
Віттніш швидко показав Томові вахтовий журнал та записи метеорологічних спостережень, а потім повів його до світлового механізму на останньому рівні. Засклення світлової камери переривалося лише планками, які тримали шибки. Знадвору камеру огортала металева галерея, і небезпечна вигнута драбина над куполом вела до тонкого вузького містка під флюгером, що гойдався на вітрі.
– Яка краса! – сказав Том, розглядаючи величезні, набагато вищі за нього лінзи, розміщені на обертовому п’єдесталі: цей палац призм нагадував скляний вулик. Тут було заховано душу Януса, його світло, чистоту й тишу.
Ледь помітна посмішка промайнула по губах старого доглядача, коли він сказав:
– Я знаю цей маяк ще відтоді, як був хлопчиськом. Він справді надзвичайний.
Наступного ранку Ральф стояв на пристані.
– Час прощатися. Хочеш, наступного разу ми привеземо газети за ці три місяці, щоб ти знав останні новини?
– Це вже не новини, якщо їм кілька місяців. Краще заощаджу гроші та куплю хорошу книжку, – відповів Том.
Ральф пильно подивився на нього, пересвідчуючись, що все гаразд.
– Ну, що ж, бувай, синку! Тепер уже нічого не зміниш.
Том сумно чмихнув.
– Щодо цього ти маєш рацію, Ральфе.
– Ти й не помітиш, як ми повернемося. Три місяці минуть швидко, якщо, звісно, не будеш про це постійно думати.
– Добре доглядатимеш маяк, і з ним не виникне неприємностей, – сказав Віттніш. – Усе, що тобі потрібно, – терпіння й трохи здорового глузду.
– Докладу всіх зусиль, – сказав Том. Потім він повернувся до Блуї, який приготувався віддати швартови. – До зустрічі через три місяці, Блуї, так?
– Авжеж.
Човен рушив із задимленим ревом, збиваючи в піну воду позад себе і борючись із супротивним вітром. Судно відпливало щораз далі й далі, ніби чийсь палець поступово втискав його в сіру шпаклівку небокраю, поки човен не зник у ній повністю.
Потім стало спокійно. Ні, не тихо: хвилі все ще розбивалися об скелі, біля вух завивав вітер та сердито грюкали двері одного зі складських приміщень. Але вперше за багато років Том відчув спокій усередині себе.
Він вийшов на вершину скелі й зупинився. Дзеленькнув дзвіночок
