не страйкує, щоб їм підвищили заробітну плату або покращили умови праці. Іноді доглядач може бути виснаженим або хворим, хвилюватися про те, що насувається шторм, чи засмучуватися, бо град вибив усю городину. Але як би серйозно він цим не переймався, Том знав, хто він і чому його туди послали. Він просто повинен підтримувати вогонь у маяку. І все.
Розрум’янене вусате обличчя, що нагадувало Санта Клауса, засяяло широкою усмішкою.
– Ну, Томе Шерборне, як виживаєш?
Не чекаючи відповіді, Ральф кинув йому товстий мокрий канат, щоб той обмотав навколо швартової тумби. Шкіпер помітив: після трьох місяців на самоті Том був у такій самій хорошій формі, як й інші доглядачі, котрих він бачив.
Том чекав на припаси для роботи маяка і майже не задумувався про свіжу провізію, яку йому доставлять. Також він забув і про пошту, через те здивувався, коли наприкінці дня Ральф передав йому кілька конвертів.
– Трохи не забув, – сказав шкіпер.
Лист від співробітника Маякової служби, що заднім числом підтверджував його призначення та нагадував про умови угоди. Лист від Департаменту зі справ ветеранів описував недавно встановлені пільги для військовослужбовців, які повернулися, серед них пенсії по інвалідності або грошовий кредит на власний бізнес. Ні те, ні інше не мало до нього стосунку, тому він відкрив наступний лист. Це було повідомлення з «Банку Співдружності», який підтверджував, що на його 500-фунтовий рахунок нараховані чотири відсотки прибутку. Конверт, підписаний рукою, він відклав наостанок. Том не здогадувався, хто міг би йому написати, і боявся, що це якийсь добродій повідомляє про його брата чи батька.
Нарешті він відкрив конверт. «Любий Томе! Пишу, щоб просто переконатися, що тебе не здуло вітром, не змило хвилями або чимось там ще і відсутність доріг не спричиняє тобі незручностей…» Не дочитавши, Том глянув на підпис: «З повагою, Ізабель Ґрейсмарк».
У листі дівчина сподівалася, що йому не надто самотньо там і що він повинен обов’язково зайти привітатися, коли повернеться з Януса, перш ніж вирушити у своїх справах. Вона прикрасила лист невеликим малюнком: доглядач, опершись на маяк, насвистує мелодію, а позаду нього з води випливає величезний кит із широко роззявленою пащею. Про всяк випадок підписала: «Постарайся, щоб до того часу тобою не поласував кит».
Безглуздість малюнка чи навіть більше – його невинність – примусила Тома усміхнутися. Від листа, що тримав у руці, він почувався легко й піднесено.
– Затримайся ще на мить, – попросив він Ральфа, який збирав речі, щоб повертатися назад.
Том кинувся до письмового столу за папером та ручкою. Коли сів за стіл, то зрозумів, що зовсім не знає, що написати. Просто хотів, щоб і вона посміхнулася листу.
Люба Ізабель!
На щастя, мене ще не здуло, не змило (ще далі) в море. Я бачив багато китів, але досі жоден із них не намагався мене з’їсти:
