і я більше не отримувала від неї звісток, – промовила дівчина.
Ці два тижні Том та Ізабель бачилися щодня. Коли Білл Ґрейсмарк вирішив обговорити з дружиною пристойність таких «прогулянок», вона сказала: «Білле, життя таке коротке. Наша дочка – розумниця, вона має голову на плечах. Крім того, тепер мало шансів знайти хлопця, у якого є всі кінцівки. Дарованому коневі…»
Вона знала, що Партаґез – невелике містечко. Там ніде сховатися. Десятки очей і вух повідомили б їй про найменші ознаки негожої поведінки.
Тома дивувало, наскільки йому хотілося бачити Ізабель. Якимось чином вона пробила його захисну броню. Чоловікові подобалися її розповіді про життя в Партаґезі та про історію містечка: про те, чому французи вибрали таку назву для цього місця між океанами. Виявляється, у французькій це слово має два значення: «той, що розділяє» та «той, що вміє ділитися з іншими». Ізабель розказувала про те, як упала з дерева і зламала руку, про день, коли разом з братами вони намалювали на козі пані Мювет червоні плямки та завітали до неї, щоб сказати, що в кози кір. Тихо, часто запинаючись, дівчина розповіла йому про смерть братів у битві на Соммі і те, як вона хотіла, щоб батьки знову почали посміхатися.
Том трохи переймався. Містечко Партаґез невелике. Вона була набагато молодшою за нього. Він, імовірно, ніколи знову не побачить її, повернувшись на маяк. Хтось, може, й скористався б із ситуації, але для Тома поняття честі не пустий звук. Саме воно допомогло йому залишитися собою і зберегти повагу до себе під час війни.
А Ізабель навряд чи змогла б висловити словами нове зворушливе відчуття, яке вона переживала щоразу, коли бачила цього чоловіка. Було в ньому щось таємниче: він усміхався, та, здавалося, водночас був десь далеко. Вона хотіла дістатися до самої його суті.
Якщо війна й навчила дівчину чогось, то це не приймати нічого як належне; відкладати на потім те, що мало значення, було небезпечно. Життя могло вирвати у вас із рук те, що ви цінували, і більше не повернути. Ізабель почала відчувати термінову необхідність скористатися можливістю, поки це не зробив хтось інший.
Увечері, перед тим як він мав повертатися на Янус, вони йшли вздовж пляжу. Хоча було лише 2 січня, здавалося, минуло багато років, відколи Том уперше висадився в Партаґезі півроку тому.
Ізабель поглянула на море, туди, де, мабуть, на краю світу сонце сповзало з неба в сірі води. Вона запитала:
– Томе, можу я попросити тебе про послугу?
– Так. Що саме?
– Я тут подумала, – сказала дівчина, не сповільнюючи темп, – міг би ти мене поцілувати?
Том вирішив, що через вітер він не розчув слова, і, оскільки вона не зупинилася, намагався розібратися, що ж дівчина могла йому сказати.
Він припустив, що то було «сумувати».
– Звичайно, я сумуватиму за тобою. Можливо, ми побачимося, коли мені дадуть наступну відпустку?
Вона дивно поглянула на нього, і він почав хвилюватися,
