style="font-size:15px;"> – Насправді… Усі ці прилади досить делікатні й коштують більше грошей, ніж ти чи я бачили у своєму житті. Я не хочу придумувати виправдання тому, як щось розбилось. Ходімо вниз!
– А якщо я не піду? – дражнила чоловіка Ізабель.
– Тоді, кохана, – він закинув її на своє стегно, – я просто повинен змусити тебе. – І поніс дівчину сотнями вузьких сходин униз.
– Тут просто рай! – визнала Ізабель, коли поглянула на спокійний ясно-синій океан. Попри гнітючі передбачення погоди, зроблені Томом, вітер оголосив вітальне перемир’я і знову було досить тепло.
Том привів Ізабель до бухти, широкого басейну спокійного ультрамаринового кольору, глибиною не більше шести футів, у якому вони зараз плавали.
– Саме так, як тобі подобається. І ще три роки до відпустки на берег.
Вона обвила його руками.
– Я там, де хочу бути, з тим, з ким хочу бути. Ніщо інше не має значення.
Том, ніжно кружляючи з нею, розповідав:
– Деколи риба запливає сюди крізь ущелини в скелях. Її можна зачерпнути сіткою або навіть просто руками.
– Як називається це місце?
– У нього немає назви.
– Усе заслуговує на ім’я, ти так не гадаєш?
– Ну, тоді можеш назвати сама.
Ізабель хвилинку подумала.
– Тоді я нарікаю це місце Райським озером, – сказала вона і хлюпнула пригоршню води на скелю. – Це буде моє місце для плавання.
– Зазвичай тут досить безпечно. Але начувайся, про всяк випадок.
– Що ти маєш на увазі? – запитала Ізабель, яка, хлюпаючись у воді, не все розчула.
– Акули, безумовно, не можуть пробратися крізь скелі, хіба що досить високі хвилі чи шторм, тому щодо цього ти, напевно, у безпеці…
– Напевно?
– Але тобі необхідно остерігатися іншого. Морських їжаків, скажімо. Дивись добре, ідучи по занурених у воді каменях, бо, наступивши ногою на голку, можеш занести зараження. А скати-хвостоколи закопуються в пісок біля краю води. Якщо наступити на їхній хвостовий шип, станеться біда. Якщо ж скат змахне хвостом і ранить поблизу серця, тоді… – Він помітив, що Ізабель затихла.
– Ти в порядку, Із?
– Усе якось по-іншому, коли ти так це подаєш і ми настільки далеко від допомоги.
Том узяв її на руки та потягнув до берега.
– Я подбаю про тебе, кохана. Не хвилюйся! – усміхнувся він. Потім поцілував її плечі та поклав голову дружини на пісок, щоб поцілувати уста.
У гардеробі Ізабель, крім купи товстих зимових вовняних речей, висіло декілька суконь із квітковим малюнком. Їх було легко прати й важко порвати, коли вона займалася своєю новою роботою: годуванням курей, доїнням кіз, збиранням овочів або прибиранням кухні. Ідучи островом із Томом, вона вдягала його старі, закочені більш ніж на фут і затягнуті порепаним шкіряним ремінцем штани та одну з його сорочок без коміра. Ізабель подобалося відчувати землю під ногами,
