не знаю тебе! Крім того, ми ж навіть… Ми ж ніколи навіть не цілувались, врешті-решт.
– Нарешті! – сказала вона, ніби розв’язок був очевидним як Божий день.
Вона стала навшпиньки і прихилила його голову до себе. Перш ніж він зрозумів, що відбувається, Ізабель невміло, однак гаряче поцілувала його. Він відсторонився від неї.
– Це небезпечна гра, Ізабель. Не можна ні з того ні з сього цілувати хлопців, якщо це несерйозно.
– Але це серйозно.
Том подивився на неї. В очах Ізабель сяяв виклик, а її маленьке підборіддя трималося гордо. Варто лише переступити цю межу – і хтозна, до чого все приведе? От чорт! До біса гарну поведінку! Досить правильних учинків! Вродлива дівчина благала поцілувати її, сонце сіло, відпустка минула, а завтра в цей час він буде в якомусь Богом занехаяному місці посередині океану. Він взяв її обличчя у свої руки й, низько схилившись, промовив: «Це потрібно робити отак», – і повільно поцілував її, зупинивши час. Том не міг пригадати, щоб якийсь інший поцілунок примусив його так почуватися.
Нарешті він відступив і відвів пасмо волосся з її очей.
– Краще відведу тебе додому, поки твої батьки не звернулись у поліцію. – Том пригорнув її, і вони пішли по піску.
– Я говорила серйозно, знаєш… про одруження.
– У тебе, напевно, солома в голові, якщо хочеш вийти за мене заміж, Ізі. Доглядачі маяків багато не заробляють. І бути дружиною доглядача – справа не з легких.
– Томе, я знаю, чого хочу.
Він зупинився.
– Розумієш, мені б не хотілося здатися зверхнім, Ізабель, але ти значно молодша за мене. Мені невдовзі виповниться двадцять вісім. І я гадаю, у тебе було небагато хлопців. – Після поцілунку він міг битися об заклад, що в неї не було жодного.
– А це тут до чого?
– Просто не заплутайся між справжнім коханням та першим захопленням. Добре все обдумай. Можу закластися на будь-що – через рік ти навіть імені мого не пам’ятатимеш.
– Поживемо – побачимо, – сказала вона і знову потягнулася до нього за поцілунком.
Розділ 6
Ясного сонячного дня здавалося, що Янус ніби спинається на пальчики: присягаюсь, інколи він набагато вищий, і не тому, що прибувають і відступають хвилі. Він може зникати в зливах, замаскований, наче богиня з грецьких міфів. Або ховатися в морських туманах – теплому повітрі, важкому під вагою кристалів солі, котрі перешкоджають проходженню світла. Якщо трапляються лісові пожежі, дим доходить навіть сюди, несучи густий липкий попіл, який надає заходу сонця насиченого багряно-золотого відтінку та покриває світлову камеру шаром бруду. Через це острів потребує найсильнішого, найяскравішого світла маяка.
З галереї обрій простягається на сорок миль. Томові здається неймовірним, що такий безмежний простір міг існувати в той самий час, як люди билися за кожен клаптик землі, лише кілька років тому, коли чоловіки віддавали своє життя заради того, щоб назвати кілька замулених ярдів «нашими», а не «їхніми» і щоб їх відібрали наступного ж дня. Мабуть, та сама одержимість усе маркувати змусила картографів
