різниця?
– Яка різниця? – перепитав він.
– Це таїнство, котре ми не зрозуміємо.
– Були моменти, коли я хотів знати відповідь. Я можу сказати навіть більше. Бачачи останній подих людини, я хотів запитати її: «Друже, куди ти пішов? Мить тому ти був тут, біля мене, а тепер якісь блискавично швидкі уламки металу продірявили тебе і ти вже десь в іншому місці. Як таке може бути?»
Ізабель обхопила коліна однією рукою, а іншою смикала траву навколо себе.
– Думаєш, люди, коли відходять, пам’ятають це життя? Думаєш, на небі мої бабуся й дідусь, скажімо, перебувають разом?
– Не знаю, – відповів Том.
Із раптовою наполегливістю Ізабель запитала:
– Коли ми обоє помремо, Томе, Бог не розділить нас, правда? Він дозволить нам бути одне з одним?
Том обійняв її.
– Глянь, що я наробив. Мені слід було тримати язик за зубами. Слухай, ми ж саме вибирали імена. І я саме намагався врятувати дитину від життя під іменем Зеведей з дурного Занзибару. А що там з жіночими іменами?
– Еліс, Амелія, Аннабель, Ейприл, Аріадна…
Том підвів брови.
– І знову тебе понесло… Аріадна! Навряд чи вона все життя вікуватиме на маяку. Давай не будемо обтяжувати дівчинку іменем, з якого глузуватимуть.
– Залишилось пройти лише двісті сторінок, – мовила Ізабель з усмішкою.
– Тоді краще поквапимось.
Того вечора, стоячи на галереї, Том повернувся до свого запитання. Де була душа цього немовляти? Куди вона піде? А душі чоловіків, котрі колись жартували, віддавали честь, плентались із ним болотами, – де вони?
Він був тут, у безпеці, здоровий, із вродливою дружиною, і якась душа вирішила до них приєднатися. З повітря, з найвіддаленішого куточка світу приходило дитя. Він так довго перебував у книгах смерті, що здавалося неймовірним, ніби життя йому посміхнулося.
Том повернувся у світлову камеру й знову поглянув на світлину Ізабель, яка висіла на стіні. Таємниця таємниць. Таїнство.
Іншим подарунком Тома з останнього катера була книжка «Посібник для австралійських мамусь із виховання дітей» доктора Самуеля Б. Гриффітса. Ізабель бралася читати її кожної вільної хвилини.
Вона видавала Тому інформацію: «Ти знаєш, що колінні чашечки немовляти не з кісток?» Або: «Якого віку немовля може їсти з чайної ложечки?»
– Не маю уявлення, Із.
– Давай, відгадуй!
– Справді, звідки я можу знати?
– Ти такий зануда! – скаржилася жінка й занурювалася в книжку по ще один факт.
Протягом декількох тижнів краї сторінок загорнулися й вкрилися трав’яними плямами, як наслідок днів, проведених на мисі.
– Ти чекаєш дитину, а не екзамен.
– Я просто хочу все зробити правильно. Я ж не зможу заглянути в сусідню кімнату, щоб запитати маму, так?
– О Ізі, красуне! – Том засміявся.
– Що? Що смішного?
– Нічого.
