у пам’яті колисково-ніжний голос мами: «Підводься, мій маленький Томасе! Забинтуємо подряпину?»
На його стукіт ніхто не відповів, він спробував ще раз. Зрештою молодий чоловік невпевнено повернув ручку, двері не чинили опору. Том одразу відчув легко пізнаваний запах, але миттєво усвідомив, що його перебивав душок дешевої випивки й сигарет. У темряві, що обгорнула його, Том побачив незастелене ліжко й убоге м’яке крісло в коричневих тонах. На шибці була тріщина, а єдина троянда у вазі давно висохла.
– Шукаєте Еллі Шерборн? – Голос належав жилавому лисуватому чоловікові, який з’явився біля дверей позаду нього.
Було дивно почути, як промовляють її ім’я. І «Еллі» – Том ніколи не думав про неї, як про «Еллі».
– Так, пані Шерборн. Коли вона повернеться?
Чоловік пирхнув.
– Вона не повернеться. А шкода, бо заборгувала мені місячну платню.
Дійсність виявилася не такою. Том не міг зіставити її з картиною з’єднання, котру він собі уявляв, про яку мріяв роками. Пульс молодого чоловіка пришвидшився.
– У вас є адреса для пересилання листів?
– Тільки не туди, де вона зараз. Померла три тижні тому. Я прийшов, щоб викинути останній мотлох.
З усіх можливих сцен, які уявляв Том, жодна так не закінчувалась. Він стояв немов скам’янілий.
– Розглядаєте варіанти, чи вже переїжджаєте? – незадоволено запитав чоловік.
Том завагався, взявся за гаманець і витягнув п’ять фунтів.
– Оплата за її ренту, – тихо мовив він і покрокував коридором, стримуючи сльози.
Ниточка надії, яку він оберігав так довго, обірвалася на віддаленій вулиці Сиднея в час, коли світ був на межі війни. Через місяць Шерборн пішов добровольцем, указавши найближчим родичем маму і давши адресу її пансіону. Вербувальники не чіплялися до дрібниць.
Тепер Том провів руками по щойно виточеній деталі з дерева й спробував уявити, що сьогодні він написав би мамі в листі, якщо б вона була жива, – як повідомив би їй про дитину.
Він узяв рулетку і нову дошку.
– Зеведей, – Ізабель поглянула на Тома із непроникним виразом обличчя, лише кутики її губ ледь-ледь смикалися.
– Що? – запитав він, припинивши розтирати її ноги.
– Зеведей, – повторила вона, засунувши ніс у книгу, щоб він не упіймав її погляд.
– Ти жартуєш. Що за ім’я?
На її обличчі промайнула образа.
– Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.
Том позирнув на неї, та вона продовжувала:
– Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.
– Я думав про щось більш нормальне.
– Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? – Ізабель, не в змозі й далі стримуватися,
