спостерігала за настроювачем, поки він домагався виразнішого звучання, програвав ноти знову й знов, щоразу голосніше, і закінчив, програвши «Алілуя», фрагмент із твору Генделя.
– Я зробив усе, що міг, пані Шерборн, – сказав він, збираючи свої інструменти. – Насправді його краще б у майстерню привезти, але поїздка туди і назад наробить стільки ж шкоди, як і добра. Звуки вельми не ідеальні, однак грати можна. – Він витягнув стілець з-під фортепіано. – Спробуйте!
Ізабель сіла за інструмент і зіграла гаму «ля-бемоль мажор» у зворотному напрямку.
– Набагато краще, ніж раніше! – сказала вона й перейшла на арію Генделя, граючи по пам’яті, коли хтось відкашлявся. Це був Ральф, він стояв позаду Блуї у дверному отворі.
– Не зупиняйся! – попросив Блуї, побачивши, що вона повернулася для привітання.
– Я поводилася жахливо, пробачте! – сказала Ізабель, збираючись підвестися.
– Зовсім ні, – відповів Ральф. – Ось. Це від Гільди, – додав він, витягуючи з-за спини щось перев’язане червоною стрічкою.
– О! Можна відкрити це зараз?
– Звичайно! Якщо я докладно їй усе не розповім, вона продзижчить мені всі вуха!
Ізабель, позбувшись обгортки, знайшла під нею «Ґольдберґ-варіації» Баха.
– Том вважає, що ви зможете зіграти таке… із залющеними очима.
– Я не грала це вже багато років. Але я їх дуже люблю! Дякую вам! – Вона обняла Ральфа й поцілувала його в щоку. – І тобі теж, Блуї, – додала Ізабель і випадково поцілувала чоловіка в губи, бо той саме повертався.
Зашарівшись, він опустив погляд.
– Я не маю до цього жодного стосунку, – сказав Блуї, але Том заперечив.
– Не вір жодному слову! Він їхав аж в Олбані, щоб привезти настроювача. Це вчора зайняло весь його день.
– У такому разі ти отримуєш ще один поцілунок, – сказала вона й поцілувала його в іншу щоку. – І ви теж! – додала, поцілувавши заразом і настроювача.
Тієї ночі, коли Том перевіряв гартівну сітку, до нього доносилися серенади Баха, розмірені ноти піднімалися сходами маяка і дзвеніли навколо світлової камери, пурхаючи між призмами. Так само, як і ртуть, завдяки котрій рухався освітлювальний механізм, таємничою була й Ізабель. Вона мала вміння лікувати та отруювати, здатність нести на собі всю тяжкість світла, але могла й розпорошитися на тисячі невловимих частинок, плинучи у всіх напрямках, рятуючись від себе. Том вийшов на галерею. Коли вогні «Віндворт Спірит» зникли за обрієм, тихо помолився за Ізабель та їхнє спільне життя. Повернувшись, узяв вахтовий журнал і написав у колонці «Примітки» за середу, 13 вересня 1922 року: «Човном прибув відвідувач, Арчі Поллок, настроювач фортепіано. Попередній дозвіл надано».
Частина друга
Розділ 10
Губи Ізабель були блідими, а погляд – пригніченим. Вона, як зазвичай, іноді ніжно клала руку собі на живіт, перш ніж брак випуклості нагадував, що всередині
