лаву, поруч з Вовою і Володею, ті, врешті, згадують про свого товариша, повертаються до нього і бачать його поруч із собою, як і має бути.
– О, Собака, – кричить Вова.
– Собака, ми забили, – кричить Володя.
– Здорово, – говорить Собака і посміхається. Вперше за останні три дні, до речі.
Вова і Володя не наважуються показати свої документи, тому до госпіталізованого Собаки їх не допускають, вони пояснюють, що вони друзі, навіть родичі, далекі, але все-таки родичі, але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитись треба і вкладають його – п'яного й сонного – на ноші, а потому запихають до «швидкої», чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не п'яний, це його й рятує, його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», списує його координати, лишає йому свій робочий телефон і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них в ровд для подальших лабораторних дослідів, там вони і з'ясують, що це за Гагарін наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих вболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею – оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п'яних санітарів й апарату штучного дихання, котрий, до того ж, і не працює, вірніше ні – він працює, але ніхто не знає, як.
До ранку Собака обригує всі простирадла, якими його було обгорнуто, і викликає різку відразу з боку медичного персоналу. Чергові медсестри намагаються кудись дозвонитись, знайти тих далеких родичів, котрі хотіли цю наволоч забрати ще там – на стадіоні, але телефону ніхто не знає, у Собаки з усіх документів знаходять лише ветеранське посвідчення, видане на ім'я Павлової Віри Наумівни, всі розглядають це посвідчення – потріпане та обгоріле по краях – але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Віру Наумівну не тягне, вони про всяк випадок ще дивляться по картотеці і з подивуванням з'ясовують, що згідно з їхніми записами ця сама Віра Наумівна ще три з половиною роки тому богу душу віддала, але в цих картотеках таке трапляється, говорить старша чергова медсестра, повністю прийняти, що перед нею таки не Павлова Віра Наумівна, а якийсь неідентифікований уйобок, вона відмовляється, тож на ранок вони видзвонюють водія зі швидкої, той щойно відпрацював зміну і з цього приводу цілу ніч пив, тож про Собаку зрозумів не відразу, сказав, що ніякої такої Віри Наумівни він вчора зі стадіону не привозив, божився, що одружений і що з дружиною у них все гаразд, навіть
