але вони заколисують, примушують забути отой зловісний морок і метушливі довгасті тіні там, ззовні, де крізь тебе проносяться поїзди метро, а ще – спалахи сліпучого світла і страшний гуркіт, котрий накочується нищівною хвилею, проникає через рот і намагається висадити, розірвати на безліч крихітних червоних цяток. Для цього немає назв. І тоді людина думає: «Значить, треба вигадати!» Кожна людина – це ніби просто людина, але ж безліч таких свого часу долучилися творення ґештальтів. Від анонімних вітхих літописців, котрі взяли і запліднили світ власним суб’єктивом, поназивали все, що могли, – подрочили, хлюпнули та й померли, – до гомотолерантних манагерів сучасного філософського дискурсу. Вигадали ж китайці для рукавів буддийського річища в Тибеті комуністично-пропагандистський термін «ламаїзм». Але завжди знайдеться той, хто подумає: чому я маю жерти чужий кал, носити чужі труси, хутра, батоги і капелюшки замість називати, як бачу? Слово – це бог, котрий служить всякому, хто в нього вірить.
Одного разу він вирішив нікуди не йти і з подивом помітив, що так чинить багато хто, та, мабуть, усі. Всі залишаються на своїх місцях, тож і він припиняє опиратися. Він навіть не пригадує, чому він опирався і що змушувало його покидати свій прихисток. Що він там, назовні, бачив, окрім страждання? Гаразд, тут він також спостерігає невпинне страждання, але воно хоча б має впізнавані форми, а це заспокоює. Тут принаймні можна почуватися в безпеці – конкретні образи, конкретні історії, жодних несподіванок. Нумо крутить між пальців свій кульчик разом з мочкою вуха, позирає на нього з таким лемурячим сумом, що він почувається в чомусь винним.
– Знаєш, Нумо, я також згадав свою маму. Точніше, згадав своє перше усвідомлення, що її нема. Це сталося, коли я одного разу не зміг запхати до кишені руку, бо там було повно сміття. Я завжди все запихав до кишень – і потрібне, і непотріб, особливо усілякі обгортки й упаковки. Я навіть не помічав, що роблю це, бо мої кишені завжди були охайними і порожніми, наче вони самі очищувалися у якийсь чарівний спосіб. І лише коли мами не стало, я зрозумів, що тим чарівним способом було піклування моєї матері, це вона дбала про мій одяг, про його не лише зовнішній, а і внутрішній стан. Все-таки варто мене було привчити робити це самостійно. Але, може, то було занадто складне завдання, з яким моя мама не впоралася. Їй легше було виконувати це все замість мене.
– Розкажи про це їй, – Нумо киває у бік Женщени В Поліетиленовому Кульку, – може, ви якось порозумієтесь тоді.
– А навіщо мені з нею розумітися? Я цей тип ментальної консьєржки-боговоїтельки з дитинства не перетравлюю. Терпіти не можу фанатичок.
– Ти просто чіпляєшся за власні судження так, ніби вони тебе врятують.
– А ти?
– І я. Всі ми. Я завжди знала, що я жахливо занудлива і взагалі не дуже весела людина. Клоун таким не може бути.
– А по-моєму, клоун має бути саме таким – печальним і занудливим. Тоді все, що б він
