Юра. Вона бачить вогники цигарок і силуети біля авта, чия темна, мов у касатки, спина вимальовується впритул до чавунної могильної огорожки. Це старий цвинтар, тому поховання тут багатошарові: змучені світовою кризою молоді родичі давно померлих продають елітні місця родичам свіжовбитих місцевих ротшильдів. Або ж їхнім убивцям. За окрему платню – дозвіл на ліквідацію попередніх решток. Підхоронюють когось, затемна, тихцем, фантазує далі Юра, згадуючи романтичні, вироблені сусідньою країною телесеріали про бандюків. У тих серіалах показуються «високіє, високіє атнашенія» між кланами пострадянської мафії. Маріо П’юзо, ридаючи, постригся б у монахи, подивись він хоч одну серію про інтелектуально стурбованих благом родіни олігархів тонкої душевної організації, чиє кадєцтво припало на добу розпаду совка – тобто початкового накопичення капіталу.
Коли Юра підходить майже впритул, двоє чоловіків, що порпалися у багажнику, саме витягають звідти великий лантух. Ще один чоловік стоїть ближче до алеї – ніби на чатах – Юра бачить його бійцівську статуру і крейдяне лице, мовби вималюване мороком наново – з блискучими темними очима і тоненькими вусиками – таких чоловіків молоді журналістки називають «потойбічно гарними» у своїх рецензіях на нові голлівудські фільми з вампірською тематикою. Їхні погляди перетинаються. Юра, п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-п-р-о-х-о-д-и-т-и-п-о-в-з, смикає на грудях свій шалик, чоловік п-р-о-д-о-в-ж-у-ю-ч-и-щ-о-й-н-о-ї-ї-б-а-ч-и-т-и, блискавично вихоплює волину з глушаком і тисне на курок.
Випадкових свідків теж прибирають. Інколи випадково.
Невідь-куди.
У привітний простір.
Дивно, які лише місця – усього, наприклад, шви між просторовими пазлами – іноді пишно називають вулицями. Вулиця Привітна, скажімо, – це куточок, щільно зліплений з таємниць і кількох різномастих будинків, на чиїх стінах переданабіозними мухами сидять старомодні таблички з номерами. Між будинками є доріжки, потріскані асфальтові майданчики з вітрильно напнутим пранням і щедрі дворові зарості бузку, бузини, дикого винограду, ясмину, хмелю, борщовика, плюща, коноплі, жимолості та невизначених чагарів – хащі з власною кровоносною, або, якщо хочеш, нервовою системою розгалужених капілярів чи пак волоконець – стежок і тунелів. Оцинковані грибки витяжок вказують на розташування кількох підземних льохів для картоплі та консервацій – роках у п’ятдесятих минулого століття такі рили майже у кожному дворі – особливо чомусь у районах хрущовок. Є навіть бойлерна, гараж, крихітна церква посеред зворушливого городика, прямо на краю урвища, і сміттєвий бак. Але – жодного натяку на вулицю у звичному топографічному значенні. У цьому загубленому цивілізацією закутку немає нічого схожого навіть на провулок або тупик. Такий собі умовний клапоть зовсім не міської тиші, позначений як вулиця. Ну і на цій, нехай вже буде так, вулиці ростуть зі старого слоношкурого асфальту та вистояного, як вино, ґрунту троє будинків. А номерів – сім. На забутих
