футбольних воріт і з трубами для качання преса, на яких підлітки переважно сидять і всіма своїми дрібними діями заперечують здоровий спосіб життя – обмінюються кліше корпоративних мрій по Bluetooth; а з іншого боку межу між Привітною та цивілізацією у вигляді школи, кіосків та кінцевої зупинки третього тролейбуса позначає мертва карликова радіовежа і непролазна стіна борщовикових парасоль. У пилюку спортмайданчика м’яко падають перестиглі медові груші, і ліниві оси, що рояться довкола їхніх ран, схожі на археологів. Якщо не з висоти пташиного польоту, то з висоти підйомного крана на сусідньому, стрімко доопановуваному місцевою владою пагорбі Привітна виглядає на зібгану ківшиком долоню, вимащену суничним і малиновим соком. Осінь – це пора запалення квітів, а листя дикого винограду у вересні дійсно рубінове.
На лискучому від нічного дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо свіжороздертого, мабуть котом, голуба. Над чорнобривцями і майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у цей світ як скальпель.
Юра лежить на теплому руберойді гаражного даху і пильно спостерігає за спортмайданчиком крізь гілля старої груші. Юра ненавидить ос, а їх на осінній грушевій учті повно, поводяться вони, як п’яні вікінґи, й за жодних причин Юра не лізла б сюди. За жодних, окрім тієї, що вона тепер має. Така причина водночас, як це водиться, є і проблемою: закоханість в особі стрункого хлопця, котрий стоїть спиною до Юри і базікає зі своїм дружбаном – худющим конопатим Івасиком. Юра змушує себе не втуплюватися в цю спину, в цю червону майку з портретом Кенні й саморобним написом «I’ll neva die!», щоб ненароком не викрити себе, але водночас боїться, що Він так у її бік і не гляне. Юра не бачить коханого джимміморрісонівського обличчя (ще гламурнішого, ніж переважна більшість плакатних зображень його праобразу) – тільки кучеряву кучму доглянутого вороного волосся. Зате Юра чує розмову.
– …типу на маніяка нарвалася…
– Мамаша її мене задрала, дістає з того дня, як мєнтура в школу приходила, як тільки перестріне, починає гнати, типу, ви ж за однією партою сиділи, ви ж додому зі школи разом ходили, ти маєш щось знати, може, в неї проблеми які були, може, вона залетіла чи почала колотися… ну таке. Вже не знаю, кудою ходити, щоб на неї не нарватися. Очі заплакані, морда розпухла, з рота смердить, і дивиться так прямо в очі, як душу виймає, таким поглядом, ніби то я її доцю трахнув і закатрупив.
– Пошматував і з’їв. А голову зварив і з черепа зробив попільничку.
– А може, вона й кололася – така странна завжди була. Як емо.
– Хто? Юра?
– Ну.
– Да, пацавата історія… Я Її, правда, майже не знав – так, у дворі бачив.
– Ну як! Ми ж усі якраз перед тим, як вона пропала, ввечері за гаражами тусили. Ти тоді тоже був. Я ще тоді помітив, що вона на тебе дивиться.
– Чого на мене? Я тоді просто
